Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
— Та яма з деревним вугіллям була в нього остання. Ми викидаємо його з нашої Біблії. Ви викидаєте. Ну, і ще одне: зразу ж, як тільки студія відкриється знову, ви повертаєтеся до роботи над фільмом «Мерці галопують швидко».
Ці його слова не тільки впали морозом мені на обличчя — мороз продер мене й по спині.
— Без Роя Гольдстрома не втнути цього, — я вирішив грати ще прямішого й наївнішого співрозмовника. — А Рой загинув.
— Що-о? — Менні похилився вперед, але швидко поновив самовладання й скосував на мене очима. — Чому ви це кажете?
— Він наклав на себе руки, — мовив я.
Менні зробився ще підозріливіший. Я уявив, як він вислуховує звіт дока Філіпса: Рой повісився у павільйоні № 13, його зняли, відвезли візком, спалили.
А я провадив, якнайнаївніш:
— Ви й досі зберігаєте всіх його тварючок під замком у павільйоні № 13?
— Е… так, — збрехав Менні.
— Рой не здатен жити без своїх Звірів. А позавчора я навідався до його помешкання. Воно геть порожнє. Хтось викрав усі інші Роєві камери та мініатюри. І без них Роєві нема життя. А ще він не втік би просто так. Ні слова не сказавши мені, після двадцяти років дружби. Отож Рой, хай йому всячина, загинув.
Менні вдивлявся в моє обличчя, аби переконатися, чи можна мені вірити. Я ж зобразив якомога сумніший вираз.
— Знайдіть його, — нарешті сказав Менні, не кліпнувши й оком.
— Я ж вам сказав…
— Знайдіть його, — повторив Менні, — а то вилетите звідси на своєму гузні й довіку не знайдете роботи на жодній іншій студії. Той клятий придурок не згинув. Його бачили вчора на студії — можливо, огинався довкола Тринадцятого, аби проникнути й забрати своїх триклятих монстриків. Скажіть йому: все прощено. Він повертається на підвищену платню. Пора нам визнати, що помилились і що потребуємо його. Знайдіть його — і вам також підвищимо платню. О’кей?
— А чи означає це, що Рой матиме право використати те обличчя, ту голову, яку він виліпив із глини?
Менні зблід.
— На Бога, ні! Зробимо нові пошуки. Подамо оголошення про конкурс.
— Я не думаю, що Рой повернеться, якщо не матиме змоги створити своє Чудовисько.
— Повернеться, якщо знає, що для нього краще.
«Аби його вбили десь за годину по тому, як він натисне на кнопку секундоміра?» — подумав я.
— Ні, — мовив я. — Він таки справді помер — навіки.
Тож я загнав усі цвяхи в Роєву труну, сподіваючись, що Менні повірить — і не закриє студії, аби таки знайти його. Дурна ідея. Але ж несамовиті люди завжди бувають дурні.
— Знайдіть його, — вкотре повторив Менні й відкинувся на спинку сидіння, аби остаточно заморозити повітря своїм мовчанням.
Я зачинив дверцята того морозильника. «Ролс» поплинув собі далі в пошепті своїх викидів, як ото розтає холодна посмішка.
Тремтячи, рушив я Великим Туром. Перейшов Зелене Містечко, потім Нью-Йорк, далі — до єгипетського Сфінкса, а звідтіля приблукав до римського Форуму. Самі лише мухи дзинчали на вхідних дверях котеджика моїх дідуся й бабусі. Сам лише порох курився поміж Сфінксових лап.
Я постояв перед великою брилою, яку прикотили й поставили перед гробом Христовим.
І підійшов я до скелі — сховати своє обличчя.
— Рою! — прошепотів я.
Брила затремтіла від мого дотику.
А скеля вигукнула: «Не схованка я!»
«Боже мій! Рою! — подумав я. — Нарешті ти став потрібний їм — бодай на десять секунд, перш ніж вони втопчуть тебе в глей».
А брила мовчала. Вихровий біс вивіркою шугнув через псевдо-фронтон невадського містечка й улігся ген на волі, мов спраглий котяра, бува, хитро вляжеться на ніч біля жолоба старого коня.
Тут чийсь глас долинув до мене з небес:
— Злецьке місце! Сюди ходи!
Я зиркнув на інший пагорб, за якусь сотню кроків від мене. Він затуляв міський небокрай — хвилястий моріг штучної трави, що зеленіла у всі пори року.
І там стояв чоловік із бородою, а вітер маяв його білим одіянням.
— І.Х.! — спотикаючись, кинувся я на той пагорб, хапаючи ротом повітря.
— Як тобі це подобається? — спитав І.Х., підтягуючи мене на останні кілька ярдів і всміхаючись поважною, сумною усмішкою. — Гора Проповіді! Хочеш послухати Нагірну Проповідь?
— Ніколи, І.Х.!
— І як воно так сталося, що всі ті люди дві тисячі років тому спокійно собі стояли й слухали?
— Годинників не було в них, І.Х.!
— Та ні, — він уважно подивився на небо. — Тільки сонце рухалося повільніш, і всі на світі дні належали людям, щоб вони говорили потрібні речі.