25 портретів на тлі епохи

Один із найвизначніших дисидентів усього пострадянського блоку і, поза сумнівом, «головний» дисидент Чехословаччини Вацлав Гавел стверджує, що ніколи не збирався і не хотів ставати дисидентом, завжди ідентифікував себе як драматурга. «З власного досвіду знаю, що існує якась незрима межа, яку людина мусила — й сама того не бажаючи й не знаючи, коли вона це зробила, — перетнути, щоб про неї перестали згадувати як про письменника, який у тій чи іншій формі виступає як громадянин, а стали говорити як про «дисидента», який (немовби між ділом, мабуть у вільний час?) пише до того ж ще якісь театральні п’єси». Мабуть, відповідь на питання: «Як же це так сталося?» — міститься в інших словах Гавела: «Мені було ясно, що треба щось робити, й мені було зрозуміло, що робити маю я». Які, здавалось би, прості запитання: Якщо не зараз, то коли? Якщо не я, то хто? І як важко дати на них правильну відповідь. І не словами, а справами, самим життям своїм. Гавел зміг. Адже, як він переконаний, «якщо ніхто не цікавитиметься політикою, то вона стане сферою діяльності осіб, найменш до цього придатних».

Початок 1970-х років у Чехословаччині — період «нормалізації», коли було повністю відновлено всевладдя компартії, з якої було «вичищено» всіх реформаторів, десятки тисяч інтелігентів були позбавлені змоги займатися розумовою працею і на довгі десятиріччя стали кочегарами, мийниками вікон та двірниками, а в суспільстві запанували апатія та зневіра. Організованого опору режимові практично не було. «Я був звідусіль вигнаний, як і більшість моїх колег, — згадує Гавел, — мене навіть звинуватили у «підриві республіки» (хоча не було ні суду, ні арешту), і мені нічого не залишалося, як піти собі геть і усамітнитися: ми з дружиною жили переважно в нашому будиночку в Крконошах (гори на півночі Чехії. — Авт.)». Гавел повернувся до драматургічної творчості, його п’єси мали шалений успіх у всьому вільному світі. А в 1974—1975 роках він був змушений працювати вантажником на Трутновському пивзаводі за 10 кілометрів від їхнього гірського будиночка. Сам Гавел стверджує, що змусило його до цього не безгрошів’я, а «прагнення хоч якихось змін» у житті. Грошей йому справді не бракувало — колеги з Заходу знаходили можливість передавати драматургу кошти за постановку його п’єс у десятках театрів різних країн світу, і цей вантажник приїздив на роботу до провінційного пивзаводу на новенькому «мерседесі» найостаннішої моделі. Недоброзичливці Гавела стверджують, що він просто злякався можливого ув’язнення за «дармоїдство» — адже, вигнаний із Спілки письменників, Гавел, згідно з абсурдними законами ЧССР, перестав бути драматургом і не мав права жити на гонорари від своєї літературної творчості. Величезну популярність у світі здобула його міні-п’єса «Авдієнція», яку сам драматург спершу розглядав як річ «для домашнього вжитку» — для найближчих друзів. У «Авдієнції» пивовар Сладек пропонує колишньому письменнику, а нині вантажнику свого пивзаводу Ванеку «тепле місце» комірника взамін за «маленьку дружню послугу» — щотижня замість Сладека самому писати «хоча б коротенько» звіти про свої настрої та висловлювання для «хлопців звідти». Адже бідний Сладек у справді безвихідній ситуації — він ніяк не може відмовити кагебістам у їхньому «проханні», але й написати звіт, який би їх задовольнив, просто не спроможний…