25 портретів на тлі епохи
- Автор: Пидлуцкий Алексей
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6018-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «25 портретів на тлі епохи». Краткое содержание книги:
Намагатися розкрити суть художнього методу та філософії драматургії Гавела в невеликому за обсягом нарисі — марна річ. Принаймні, так видається авторові. Зауважмо лише, що, як переконаний сам Гавел, «театр абсурду — найвизначніше явище в культурі XX сторіччя. Театр абсурду показує сучасну людину в її кризовому стані, людину, що втратила метафізичну опору, відчуття абсолюту, ставлення до вічності, сенс усього». П’єси Гавела мають принаймні одну особливість порівняно з творами Йонеско чи Беккета: спочатку все, що кажуть та роблять персонажі, видається цілком логічним, навіть буденним. І тільки з розвитком дії глядач (чи читач) спершу туманно відчуває, а потім повною мірою усвідомлює всю абсурдність того, що відбувається на сцені — і в житті! Не випадково Гавел, звертаючись до майбутніх постановників своїх п’єс, наполегливо радив уникати будь-якої гротескності в інтонаціях, міміці та жестикуляції акторів, екстравагантності в костюмах та зовнішності персонажів… Саме контраст між «звичайною» формою та абсолютно абсурдним сенсом дій та думок героїв дає надзвичайно сильний драматургічний ефект. Загалом Гавел написав понад два десятки п’єс. Остання з них — «Залишення посади (Відхід)» — з’явилася 2007 року (російський переклад її «Уход» опубліковано в 12 числі журналу «Иностранная литература» за 2009 рік). Після дуже тривалої перерви, спричиненої тим, що президент Гавел не вважав припустимим витрачати свій час та енергію на те, що йому насправді подобається робити найбільше в житті — писати п’єси. В «Залишенні посади» Гавел відверто знущається з головного героя — «колишнього канцлера», його оточення та журналістів, які намагаються зліпити зі старої, хворої та невпевненої в собі людини «незламного борця», «національного лідера на всі часи» та «совість нації». Переважна більшість політиків — ті, хто має для того хоч якісь підстави, і ті, хто не має для цього жодних підстав, — після відходу від влади всіляко намагається закріпити в суспільній свідомості легенду про себе — мудрого, сильного, самовідданого. Гавел же буквально топчеться по тій легенді ногами… Забігаючи наперед, скажемо, що 2010-го, за два роки до смерті, драматург, екс-дисидент і екс-президент 73-річний Гавел уперше в житті виступив як режисер-постановник кінофільму — за своєю п’єсою «Залишення посади». Щоправда, особливого успіху картина не мала.
У липні 1964 року Гавел одружився з Ольгою Шпліхаловою, яка була його подругою ще з 1957 року. Дочка робітника, Ольга працювала білетеркою в театрі. «Ми дуже різні за характером, — писав Гавел. — Я, — дитина буржуазної родини і вічно ніяковий інтелектуал, вона — пролетарська дівчина, оригінальна, несентиментальна, тверезо мисляча, іноді дуже язиката та затята, одним словом, із тих, кого на полові не проведеш». «Я знайшов колись в Ользі все те, що мені було потрібно: духовну відповідь на мою розгубленість, тверезого коректора моїх навіжених ідей, домашню опору моїх громадських авантюр». Їхній шлюб був щасливим, хоча Гавели так і не мали дітей. Збірка есеїв Гавела, написаних у комуністичній в’язниці, згодом побачила світ під назвою «Листи Ользі». І, мабуть, зовсім не тому, що в’язень посиленого режиму мав право писати тільки листи і тільки найближчим родичам.
Під час «визрівання» «Празької весни» та конкретно у 1968 році Гавел займав досить активну громадянську позицію, проте, за його власними словами, «не був у центрі подій». Може, тому, що тон тоді задавали комуністи-реформатори, а більшість громадян Чехословаччини щиро вірили, що «соціалізм з людським обличчям» можливо побудувати і це суспільство буде позбавлене вад як тоталітарного соціалізму сталінського взірця, так і «дикого» капіталізму. Гавел же вважав, що навіть концепція Дубчека та його команди несе на собі тавро тоталітаризму, створити вільне суспільство під керівництвом комуністичної партії, хай навіть тричі ліберальної та «демократичної», в принципі неможливо. Комуністи-реформатори на чолі з Дубчеком, на думку Гавела, «радше чвалали за подіями, а не спрямовували їх». Попри це, він розробив проект нового статуту Спілки чехословацьких письменників. На одному із засідань правління Спілки Гавел гостро розкритикував чинний статут, ухвалений ще за сталінських часів. І тоді хтось із літературних «генералів» зневажливо кинув йому: «Критиканством займатися ми всі можемо, а що конкретно ви можете запропонувати навзамін?» Гавел, аби «не виглядати смішним», «змушений» був прийняти цей виклик. Він відірвав від суто творчої роботи кілька місяців свого часу, та, хоча його проект було прийнято за основу при затвердженні нового статуту, численні правки вихолостили з нього концепцію Гавела. Відтак у березні 1968 року було створено «Коло незалежних письменників» на чолі з Гавелом — альтернативу офіційній Спілці. У квітні 1968-го Гавел опублікував у газеті «Літерарні лісті» статтю «На тему опозиції», де рішуче закликав до відновлення в Чехословаччині багатопартійної системи, трохи пізніше очолив Клуб активних безпартійних — зародок нової партії демократичного спрямування. У серпні 1969 року великого розголосу набув відкритий лист Гавела до Александера Дубчека, в якому драматург різко засуджував лідера комуністів-реформаторів за згоду підписати «Московський протокол», який фактично легалізував окупацію країни радянськими військами: «Будь-яка поступка тягне за собою наступну поступку, не можна давати задній хід, бо за нами прірва».