25 портретів на тлі епохи
- Автор: Пидлуцкий Алексей
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6018-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «25 портретів на тлі епохи». Краткое содержание книги:
«У дитинстві, особливо коли ми мешкали в заміському будинку і я ходив там до місцевої школи, — згадував через багато років всесвітньо відомий драматург та дисидент, — я, на відміну від своїх однокласників та друзів, користувався різними перевагами та привілеями. Я був «панською дитиною» з багатої впливової родини, що мала, як повелося в цьому середовищі, штат прислуги: у мене була гувернантка, в домі — куховарка, покоївка, шофер. Усе це, звичайно, створювало між мною та моїм безпосереднім оточенням (або значною його частиною, яку складали мої вбогіші однокласники та наша прислуга) соціальний бар’єр, який я, маленький хлопчик, хоч як то дивно, відчував дуже гостро і сприймав важко, вважаючи це своїм нещастям. Я соромився своїх привілеїв, прагнув позбутися їх і дуже хотів бути таким, як усі… Розумів, що між мною та людьми стоїть якийсь незримий мур, за яким — це може видатися парадоксальним — був я: самотній, неповноцінний, загублений, осміяний. Я немовби підсвідомо відчував — і небезпідставно, — що всі проти мене змовилися, вважають мої привілеї незаслуженими, а я, їхній юний володар, видаюся людям просто смішним, що мене не приймають, що саме своїм піднесенням я принижений. Додайте до цього, що я був досить огрядним і, як то звичайно у дітей, мене за це всі дражнили, тим більше, що це могло бути чимось на зразок неусвідомленого акту «соціальної помсти»… Я й сьогодні переконаний, що ці дитячі переживання справили вплив на все моє наступне життя і літературну творчість: моє дитяче відчуття відторгнення від оточення або хиткості мого становища в ньому (посилене згодом, після перемоги комунізму, відчуттями людини, що стала мішенню так званої класової боротьби, тобто знову відчуттями того, хто був відторгнений без жодної вини) не могло не вплинути на ракурс мого погляду на світ».
«Моє буржуазне походження — це може видатися дивним і навіть неймовірним — пробудило в мені почуття соціальної справедливості, тобто відразу до незаслужених привілеїв, несправедливих соціальних бар’єрів, до будь-якої родинної чи іншої визначеності наперед «вищого становища», яке ти маєш посісти, до будь-якого приниження людської гідності», — підсумовує Гавел.
1945 року, після звільнення Чехословаччини від нацистів, родина Гавелів повернулася до Праги. Вашек пішов до привілейованої приватної школи для хлопчиків на Подебрадах. Проте вже 1948 року, після перемоги «народної» революції, у родини відібрали абсолютно все майно. Вацлав «Другий», на відміну від свого брата Мілоша та переважної більшості великих чехословацьких підприємців, навідріз відмовився залишати батьківщину, яка з матері раптом перетворилася на злу мачуху. До речі, через три десятиліття, 1979 року, коли комуністична влада поставила його сина перед вибором: негайна еміграція або десятирічне ув’язнення, той надав перевагу тюремній камері на батьківщині перед ситим та безпечним життям драматурга зі світовим ім’ям на Заході. Родину Гавелів як «представників великої буржуазії» було вирішено виселити з Праги до закутнього села в Судетах, звідки було вигнано тамтешніх німців. Проте Гавелу-батьку вдалося «достукатися» до когось з вищих комуністичних функціонерів, які згадали, що перед війною він надавав велику залу «Люцерни» під проведення з’їздів компартії Чехословаччини. Сім’ю залишили у Празі, інженеру Гавелу дозволили працювати економістом-плановиком в його колишньому ресторані «Люцерна», за родиною з чотирьох осіб (у Вацлава був іще молодший на два роки брат Іван) зберегли дві найменші кімнати в їхній же величезній квартирі, яка відтоді перетворилася на комуналку. Раз чи двічі на місяць Вацлав «Другий» міг дозволити собі повести родину пообідати до колишнього свого ресторану, де він став тепер скромним службовцем. Старі кухарі та офіціанти, згадував майбутній президент, на знак солідарності з колишніми «визискувачами», за стандартну ціну подавали їм просто таки величезні порції, які він, підліток, ніколи не міг доїсти.
Коли 1951 року Вацлав закінчив неповну середню школу, з’ясувалося, що йому як «соціально чужому елементові» заборонено вчитися в гімназії. Відміннику Вашеку, який прочитав на той час уже сотні художніх та наукових книжок і мріяв стати мистецтвознавцем, наполегливо «радили» йти до ПТУ вчитися на теслю. Батьки з великими труднощами влаштували 15-річного хлопця лаборантом до лабораторії Хіміко-технологічного інституту, де він пропрацював п’ять років. А ще йому вдалося вступити до вечірньої гімназії — виключно через недогляд чиновників від освіти. Адже цю гімназію було створено, щоб підвищувати освітній рівень новоспечених начальників із числа робітників, а не для «синків буржуа». Початок 1950-х Гавел згадує як найнапруженіші роки в житті — вісім годин щодня він працював у лабораторії, потім іще чотири години вчився у гімназії. А ще дуже багато читав, почав писати художню прозу та філософські есеї. Написав три збірки віршів, які «на щастя» (за його власною пізнішою оцінкою) ніколи не були надруковані. Самотужки вивчав історію мистецтв, став одним із засновників неформальної юнацької групи «Тридцять шості» (майже всі її члени народилися 1936 року). «Якби ми були років на п’ять старшими, то гарантовано отримали б щонайменше по 10 років в’язниці, хоча принципово не цікавилися політикою, а лише літературою та філософією, — стверджує Гавел. — А так Штатна безпека (чехословацький аналог і клон радянського КДБ. — Авт.) просто не звернула на нас уваги». 1954 року Вацлав отримав атестат зрілості вечірньої гімназії. Він прагнув вивчати філософію або історію мистецтв, проте вступити до жодного гуманітарного вишу йому не вдалося — в «чужого елемента» просто не приймали документи. І тому Гавел вступив туди, де був недобір, — 1955 року став студентом Чеського вищого технічного училища за спеціальністю «економіка транспорту». Через два роки він спробував перевестися до Академії мистецтв. Проте туди його не взяли, а до Вищого училища повернутися не дали.