Криміналістична тактика і методика розслідування окремих видів злочинів

Інколи окремі автори відрізняють терор і тероризм за характером дій: терор — це відкриті, демонстративні дії, а тероризм реалізується в конспіративних, нелегальних діях. Інші автори дуже часто ці поняття вживають як синоніми. Вважатимемо, що більш точні в своїх визначеннях ті автори, які говорять, що тероризм — це злочин, а терор — спосіб дії будь-якого суб’єкта (держави, організації, фізичної особи) з використанням сили, погрози, залякування. Зокрема, в тлумачному словнику російської мови С. Ожегова за редакцією Н. Шведової пропонується таке роз’яснення цих понять: терор — це фізичне насилля, аж до фізичного знищення, відносно політичних супротивників, а тероризм — це практика терору. Як у цьому словнику, так і в українській радянській енциклопедії йдеться про політичне спрямування терору. Польський учений А. Бернард у своїй праці “Стратегія тероризму” розмежовує ці поняття: терор є насиллям і залякуванням, яке об’єктивно використовується сильнішим стосовно слабшого; а тероризм — це насилля і залякування, яке використовується слабшим відносно сильнішого.

Ще у 80-х роках ХІХ ст. А. Шмідт склав список із 109 визначень тероризму з метою узагальнити цей матеріал і вивести загальноприйняте визначення тероризму. Зусилля вченого виявилися марними, тому що після нього ще багато дослідників намагалися зробити те ж саме, але безуспішно, нові визначення призводили до ще більшої плутанини. Одна з основних і найтриваліших суперечок щодо поняття тероризму точиться сьогодні навколо того, як розуміти тероризм: як державні репресії чи як недержавну революцію. Тероризм постійно пов’язують з політикою, стверджують, що це явище переслідує політичну мету і ґрунтується виключно на політичних мотивах. Якщо підійти до цієї проблеми з такої точки зору, то виходить, що “терорист з легкістю перетвориться на борця за свободу”, як констатував свого часу у політичних дебатах Р. Рейган стосовно нікарагуанських “Контрас”. Уряди окремих країн називають тероризмом озброєну боротьбу політичних опозиційних груп, а останні в своє виправдання намагаються довести, що держави застосовують до них “тактику терору”.