Роман юрби

І йшов небом Пастух у синьому плащі та в кепці, із золотою ґерлиґою в руці, награючи, як це водиться в букулічній поезії, на сопілці, а хто зі сплячих посельців околиці був інтелігентніший, бачив у тій сопілці флейту; біля Пастуха покірливо ступав покритий темною попоною, жуючи вату хмар, вогняний кінь, в якого з ніздер вряди-годи виривалися іскри; а всі вони, жителі вулиці, були зігнані у спільну кошару, котра була збита з напівзгнилих дощок; і ця отара розмістилася саме там, де найгустіше насаджено будинків, на невеличкому майданчику між дворами й туалетами, тобто саме там, де жила і найчастіше любила вистоювати ряба Надька. Були забиті в тій кошарі в купу – усі мали овечі шкури, але обличчя кожен своє. І дивно змішалися поміж себе, ніби сплетені тілами у сітку, котра покривала квадрата кошари. Згори ж виглядало, що всі вони сплетені одним поворозом, який тягся від одного до другого, захльостував третього, тягся до четвертого, уплутував п’ятого – і не було в цьому нічого дивного, всі-бо так само були сплутані поміж собою і вдень. Отож отара, сплетена єдиним поворозом, ворушилася, ніби згустки тьми, у тій ночі, й ті згустки часом темнішали, а часом розріджувалися, часом щось вигукували, сварилися, билися чи сплітались у любовному злитті. І над усим цим провисала інша сітка, цього разу тонша – сітка теплої, спокійної й мелодійної музики, сопілкової чи флейтової, як собі хто її чув. Пастух грав із заплющеними очима, відтак гасли і місяць, і зорі, і його золота ґерлиґа, і золотий кінь, тобто ті його частини, що не були прикриті попоною. Коли ж Пастух розплющувався, то все знову засвічувалося, темінь розріджувалася й ставала ніби срібляста. А Пастух грав і грав, натхненно і в забутті, аж доки не спинився раптом, відвів сопілку, чи флейту, від вуст і тривожно озирнувся. І була на те підстава, бо в глибині ночі раптом почувся чи рик, чи рев, ніби вмикнуто водночас кільканадцять моторів. Люди, чи, власне, вівці, загнані у квадрата кошари, не звернули на те жодної уваги, і то з простої причини: всі чудово знали, що десь біля річки Гуйви є танковий завод, і на тому заводі люблять випробовувати двигуни саме вночі, мабуть, для того, щоб далі було чутно, а ще для того, щоб пожильці мілітарної держави завжди перебували у бойовій готовності й звикали, що мотори заводяться саме у відпочинкомий час. Тоді вся околиця ніби трусилась, і всі, хто не звик до подібних оказій, мав би відчути недовідому тривогу. Але пожильці околиці вже давно не зважали на той дикий серед ночі рев, через це єдиний, хто зупинився й тривожно озирнувся, був Пастух у синьому плащі та в кепці із золотою ґерлиґою. А ще Пастух був угорі і міг звідтіля все бачити, а вівці з кошари – внизу, і кожному з них, окрім цього спільного, снився ще й власний сон, а власний сон – це й були власні клопоти, пристрасті, інтереси. Отож кожен, хто ворушивсь у тому квадраті із гнилих, власне уявних, дощок, мав досить свого, і де їм було бачити, що на околицю пішли приступом бульдозери числом рівно тринадцять. І були в тих бульдозерів гнівно розпалені очі-фари, а лискучі стальні гребки попереду войовниче виблискували сталлю. І ті бульдозери раптом виладнались у стрій, наче уявили себе перед танковою атакою. І в кабінах бульдозерів завмерли залізні водїї у залізних піджаках, чоботях та штанях із залізними масками замість облич, з очних прорізів яких лилося не таке потужне, як із фар, але не менш їдке фіолетове світло. І ці бульдозери раптом опустили стальні лискучі гребки, натужніше ревнули моторами, вгризлись у землю й рушили на околицю, немилосердно трощачи перші будинки, – всі виявилися під цей мент порожні, бо посельців їхніх зігнано волею Пастуха у синьому плащі та кепці в ту-ото, описану вище, кошару. І почали валитися трухляві й нетрухляві стіни, більше було трухлявих, і перетворювались у купи лому-мотлоху, в яких змішалися перемнуті ліжка, поламані столи й стільці, шафи, змішана подерта й ціла одежа, розтрощені ока телевізорів, лопати й інструменти, кастрюлі, скатірки, самогонні апарати, лічильники, вікна, розбите скло, телеантени, миски, побитий і цілий посуд, виделки, ложки, коробки, холодники, килими, доріжки, дзеркала, навіть ванни й унітази, які в декого вже завелися, труби, крани, вішалки, хустки й капелюхи, найрізноманітніше взуття – все це поміж себе змішалося майже так само, як і вівці в кошарі, сплелося, з’єдналося, помнуте, погнуте, побите, потрощене. А мотори ревли й ревли, ніби співали над усім цим урочисту поховальну пісню, але не було в тому співі смутку, тільки потужна, переможна мелодія тринадцяти залізних горлянок. І Пастух там, у небі, раптом зірвав із голови кепку, і його пелехата голова засвітилася, бо запалала кожна волосина, а очі засяяли, але не так потужно, як очі бульдозерів. Він звів золоту ґерлиґу й махнув нею. Відтак почувся різкий металічний звук, ніби щось зламалось, і бульдозери погасили люті очі, мотори їхні почали кашляти, ніби захворіли раптом на сухоти, а тоді один за одним позамовкали. І вже без допомоги моторів, а тихо, неохоче, хиляючись, почали важко відповзати на висхідні позиції, відтак знову стали, ніби перед новою танковою атакою, виладнувані вряд. І зробилися згустками пітьми, круглими, кошлатими, синьо-чорними, мовчазними, нерухомими, помалу розчиняючись, як грудки смоли від вогню. А всі ті розтрощені речі почали стягуватися, з’єднуватися, розпрямлятися і знову ставали такими, якими були дотіль, так само стягались і складалися розтрощена цегла, дошки, колоди, камені основ, бляха покрівель, знову уладновуючись у ті ж таки форми, які мали передоцім. Отоді-то й збудився вогняний кінь. Скинув із себе темну попону, яка розпливлась і розляглася й почала розтавати, ніби хмара, сипнув вогняними протуберанцями з ніздер і запалав. І вибіг на крайнебо, маючи золотими копитами. Заіржав безголосо і перетворивсь у велике кругле око, що гостро розсипало довкола жмутки проміння, яке й пробудило світ, прогнавши з нього всі привиддя й примари, відтак почався день новий. Пастух же зник із неба, а може, перетворивсь у хмару, яка поступово почала розчинятися серед неозорої блакиті неба.