Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Ну, так само, як совєцький начальник, що вимовляє підлеглому, знаходячи передчасним затопити йому по пиці, – гатить кулаком до ні в чому не винного столу.
А тепер спробуйте уявити собі, що робитиме озброєний натовп з отих усiх, під якими на цих всеросійських сходах немає вже нікого, – коли ці сходи добудуються знизу військовополоненими? – або навіть своїм власним населенням?
Правильно, буде те саме, що нам описав історик С. М. Соловйов. Та навіть те, чого він не наважився нам описати.
У російській історії звичні хизуватися стійкістю «доблєсних защітніков отєчєства», але з того, що ми довідалися вище, – переконуємося, що хизуватися чимось подібним так само нема підстав, як і будь–чим іншим (так, так, саме: будь–чим). Попри те що цю стійкість, хоча би при облозі Пскова Iштваном Батором, – засвідчують нам безпристрасні іноземці, від Р. Гайденштайна та по А. Поссевіно.
Але, подумаємо та поміркуємо: чи могли взагалі мати людську доблесть оті, так добре показані нам на весь зріст російським істориком? Бо вичерпно ясно, що триматися їх примушував тваринний страх розплати. Страх дістатися до рук тих литовців, нащадків «ратніков Вітовта», над якими творили таке, що й історик не насмілився описати. Отже, тільки він, тваринний страх справедливості, нічого більше. Яка там вже «доблєсть»…
Такі слова, як «доблєсть», «стойкость» або ще щось, – є тут нестосовні: таке щось, як розмірковувати про «хоробрість гієни». А історія – наука точна, та потрібно її викладати у абсолютно точних та адекватних поняттях.
Але, перейдемо до звичайного, повсякденного російського побуту тих часів, веселим він, напевно, не був. Указ царя Міхаіла (1613–1645), першого з Романових, – забороняє багацько з того, що дозволялося раніше, а саме:
Пісень не співати, на ігрища вечорами не сходитись, не танцювати, руками не плескати, казок не розповідати, порожнослів’ям не займатись, у бабки не грати.
Легко простежити, щоб «руками не плескали», «у бабки не грали», а от як бути з отим «порожнослів’ям»? – бо таке щось визначити набагато важче… Ополчуються тоді й на нешкідливих скоморохів, яких за щось «вєлєно біть батогамі», разом із їх глядачами. Палили музичні інструменти. Заборонені були книги та картини нерелігійного змісту, люстра…
Воно зрозуміло, що після отого всебічного балагану «Смутного врємєні» – треба було впроваджувати якийсь порядок, але… чи аж до такого ступеню?
Отже, музика та співи потрапляли до галузі «бєсовского потєшєнія», а потанцівки оголошені «бєсовскою прєлєстью»; наука ж, цілком і повністю була віднесена до «бєсовского іскушенія». Адам Олеарій, зокрема, так і пише, що «росіяни жодних знань не полюбляють». Але, тоді виникає цілком слушне запитання: а які ж такі утіхи залишалися московитам? – що вважалось дозволеним?
А таких зайнять було аж три: пияцтво, спання по обіді та всезагальне биття.
Не забудемо, що самозванець саме на цьому, попри весь всій розум, і спалився: не пиячив, пив на мiру, не спав по обіді та нікого особливо не бив.
Пияцтво та обжиралівка, не зважаючи на сталі голодівки, – були радше загально прийнятим трибом життя:
Пристрасть до вина в сильному ступені дає про себе знати з деяких відомостей, наприклад, із повідомлення про облогу Москви Тохтамишем; з опису походу князя Васілія Тємного проти дядька Юрія, де пишеться:
Великий князь узяв із собою з Москви купців та всяких інших людей, котрі були п’яні та везли з собою мед, аби ще пити. Свари, бійки, вбивства та всілякі злочини, як і раніше, відбувалися на пияцьких учтах.