Аналітична історія України

Такі воно, бачите, маємо справи. У Московщині завжди зневажали, ставилися з погордою до різних іноземців, що горбом заробляли свій достаток. «Дом Козєля, нємца богатого» – пише Достоєвскій у «Злочині та покаранні». А, хто ж той багатий Козєль: поміщик, генерал? – далебі, майстер, звичайний слюсар. Таким заздрили, але таких і зневажали. Інша справа – то забагатіти «царской мілостью»; скажімо – зробивши вдалий донос. Адже, за описуваного нами царя Пєтра, доноситель міг отримати не лише маєток того «кто умишлял на царя государя», але й його посаду. Оце й є оте, – «подаріл».

Непогано було також узяти й разом: усе виграти в карти. Це вам «Ігрок», того ж Достоєвского. Саме на це уповав свого часу й сам Фєдор Міхайловіч, полишаючи дружину вдома мало не голою та заставляючи в ломбарді її останню сукню. Це, схоже, четвертий різновид російського збагачення, не передбачений навіть мудрим В. Розановим.

А цей останній, зазначимо це, писав свій присуд на початку ХХ ст., коли давно вже відбулося оте славетне «развітіє капіталізма в Россіі».

Все це має єдину, але вирішальну причину, що дотеперішня Росія 83% відпущеного їй історією часу – була рабовласницькою державою, та цього вже нікому не виправити й не змінити. А раб? – що ж, раб… Він, скільки не усилюйся, а для себе жодним трудом нічого не здобуде, отже й «собствєнності труда» в такому «суспільстві» просто бути не може. Бо, працює один, а власність від цього, – з’являється у зовсім іншого. А, як воно й «подаріть» щось там комусь – нема охочих, та й «випросіть» важко, то й полишається в суспільстві мало не єдиний різновид власності – награбоване.

Незмірно цікавим універсальним об’єктом в російській історії є й так звана «курная ізба», досягнення не відоме іншим народам світу.