Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— А мені це і не під силу з моїми-от руками, — сказала бабця й виставила перед собою руки, які трусилися. — А як же з її пенсією буде?

— Домовилася на пошті, — сказала мама. — Буду їздити раз у три місяці. Це поки не пропишем її тут.

Бабця ледве не підскочила на те слово, почервоніла, як буряк, засопла, стрельнула очками, підтисла долішню щелепу, повернулася й майже побігла до себе, швиденько перебираючи короткими ніжками в капцях.

— Ну, чого ти її чіпаєш? — мирно сказав татко, він уже збирався заходити до хати, мабуть, щоб полізти в льох.

— В печінках мені ця бабця! — сказала мама. — Бач, що вичворяє.

Татко сховавсь у дверях, а мама пояснила мені, що їздити їй по пенсію навіть раз у три місяці важко, що прописка — це формальність (вона сказала «хормальність», хоч так просто сказати «формальність»), але бабця чорта лисого дозволить бабу Ганю прописати, і це буде в неї, моєї старої й неповорухкої мами, бозна-який клопіт: онде як її перекосило, бабцю, коли мама тільки про це заїкнулася, а тут таке нещастя, в мами виступили на очах сльози: те, що баба Ганя погано ходить, — це ще півбіди, але хвороба (мама сказала «хороба») їй по голові вдарила, і вона тепера ще більші коники викидає, як бабця.

— Скажуся з цими бабами, — сказала печально мама. — Не знаю, як і видержу!..

— І напрасно! — сказав якнайдобродушніше татко, з’являючись на порозі з широкою усмішкою на лиці і вже без крапель поту на обличчі та лисині. — Призначення людини, шановна, — тягти житейську лямку і не втрачати при цьому гумору й любові до світу й людей.

— Ти вже потягнув, — скаламбурила кисло мама.

— Важкий труд винагороди потребує, — мовив татко. — Це ви й самі знаєте, женщини. Але я не про те. Я про те, що любов’ю до ближнього вивіряється сутність наша.

— Вже починає молоть чорті-шо! — буркнула мама. — Тут мені голова обертом іде, я можу жить і не прописана, а маму треба прописать. Не маю я здоров’я їздити за тією пенсією.

— Це єдина форма влади, якою бабця володіє, — так само піднесено сказав татко, очевидно, в льоху він потяг більше як кварту вина. — Піду прочитаю їй лекцію про любов до ближнього і про потребу людського милосердя.

Татко хотів двигнути до бабці, але мама його спинила.

— А ти подумав, як вона справляться буде? — спитала прозаїчно.

— Хто? — зненацька заскочений, спитав татко, був він наладнований на більш високі матерії.

— Хто, хто, мама?

— Та ж є туалет! — наївно сказав татко.

— А вона, думаєш, дійде до того туалету? — Мама кинула рукою вгору, де на узвишші стояла маленька дощата будочка. — І чи вона туди влізе? Я сама туди ледве влажу.

Татко був таки заскочений. Добродушна всмішка з його лиця зникла.

— То треба буде копати для неї новий туалет? — з тривогою спитав він, адже ця робота напевне мала впасти на нього.

Мама зітхнула.

— Коли б то? Вона зі східців не зійде.

Татко зашкробав лисинку, обличчя його пересмикнулося.

— То це діло вона буде… в хаті?