Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Ти, бабцю, ображена не будеш, — сказав татко. — Як жила, так і житимеш. А про нас яка тобі турбота?

— А мені буде добре, коли тут бабера житиме?

— А тобі що?

— А то! — аж ніжкою в м’якому капці притупнула бабця. — А то, що не хочу я чужих у своєму домі…

Татко мовчав. Узяв недопиту кварту з домашнім вином і поволі його допив — заспокоювався. Бабця ще трохи постояла біля порога, очка її тріпотіли, а вуста трусилися. Тоді круто розвернулася й зникла в темені, а татко був, певне, аж дуже розхвильований, бо відразу ж поліз у льох і виніс звідти ще одну кварту вина. Випив половину і сказав мені:

— Світ — бардак, але добрі люди в ньому не повинні переводитися. Чи не так, синку?

Я хитнув. Таткові я співчував. Він дивився на мене блискучими, мов ґудзики, очима, і ті очі були ніби бляшані. Тоді допив другу половину кварти і виповів ще один афоризм:

— Одним у цьому світі щастить, а іншим — по голові! Чому?

Я не знав. Мій татко також. Усміхнувся якось криво і, як буває після домашнього вина, обійняв мене й обілляв слізьми. Я обережно вивільнився з його обіймів і попросив провести мене на двір по нужді, бо в темряві я боявся.

— Чого там боятися? — сказав мені мій героїчний татко й сміливо ринувсь у темряву, а я за ним.

Співали цвіркуни, а з бур’янів, із кубел, валували п’яниці. Щось викрикували хрипкими голосами; ми з татком дружно помочилися у кропиву під парканом.

— Що вони роблять там, оті п’яниці? — спитав я.

— П’ють, — відказав бадьоро татко. — Вони п’яниці-професіонали: п’ють, щоб бути п’яними, і це мета їхнього життя.

— Навіщо? — спитав я.

— Кожен має свою мету життя, — трохи патетично сказав татко, ярісно розжарюючи вогника своєї цигарки. — Мету чи антимету…

Я хотів спитати, що таке антимета, але стримався. І так уже багато розпитував, а коли так нав’язливо розпитую, татко сердиться: «Що ти все розпитуєш, як малий? — сказав він якось мені. — Доходь усього власною головою!» Через це я й не запитався, а вирішив, що антимета — це щось таке, як життя отих п’яниць із бур’янів. Я їм не заздрив, тим п’яницям, бо що то за життя у бур’яні? Вони ж там часто й спали і, що мене найбільше вражало, зовсім не боялися темряви, вужів та гадюк, яких там кишма у тих бур’янах; очевидно, вужі та гадюки, подумалося мені, бридять сивушними запахами.