Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Хто там? — рявкнув татко, певне, бажаючи напасника злякати.

— Хай вийде Толюньо! — пропищала за шибкою бабця.

— Що вона від тебе хоче? — повернувся до мене татко.

Я здвигнув плечима.

— Йди, а то вона нам сьогодні не дасть спокою.

Я вийшов на ґанок, бо далі, навіть не зважаючи на бабчину присутність, йти боявся — з темрявою в мене таки було неполагодження, — бабця прискочила до мене й зашепотіла, ніби вона сама була з племені гадюк-вужів:

— Дивись за татком, бо він їй-бо уп’ється сьогодні. Воно й не дивно, що вп’ється, бо кому це радість, що привезуть баберу, але дивись! І хай не йде туди, — бабця метнула пальцем у бік бур’янів, де все хрипко щось вигукували п’яниці, — бо пропаде. Ти ж знаєш, що він раз уже між них пропав?

Я знав, та як того не знати, коли бабця нагадує про це ледве не щодня: було якось, татко чи посварився з мамою, чи щось йому в душі заїло, але таки пішов у бур’яни між п’яниць, і мама з бабцею ледве зуміли його звідти вирвати. Тому одна й друга панічно боялися, коли татко випивав, а випивав він не так уже й рідко, хоч завжди давав собі раду сам, удома, а бувало, що він кілька разів приходив додому не на двох, а на чотирьох, я це також пам’ятаю: за вухо йому зачепилася дужка окулярів, а самі окуляри висіли біля скроні й погойдувалися, а татко, певне, щоб налякати жінок, ще й погавкав. Я певен, що він із них просто пожартував, і вони возилися з ним потім цілий вечір, як із дитиною, а татко тільки те й робив, що зіскакував із дивана і читав напам’ять цілі сторінки із «Записок Піквікського клубу» Чарльза Діккенса, при цьому вряди-годи підсьорбуючи носом, бо підхопив під час блукань на чотирьох нежить.

Я пообіцяв бабці дивитися за татком, і бабця заспокоїлася, бо добре знала, що татко слухається мене більше, ніж її чи маму; зрештою, я не мав ніякісінького бажання лишатися сам у хаті, отож з хати татка напевне не випущу.

— Що там вона казала? — спитав він, хмурячись і поплескуючи підтяжками.

— Щоб ти не ходив до п’яниць!

— Я з тим шоблом діла не маю, — мовив татко, все ще хмурячись. — То що: в шахи чи в карти?

Я вибрав шахи, в карти татко мене обігравав, а в шахи не завжди. Він сьогодні трохи під мухою, тож мав я надію, що виграю. Окрім того, чудово знав, що бабця додому не пішла, а стирчить у нас під вікном і підглядає у щілинку між рамою та фіранкою: коли засядемо за шахи, їй стане нудно, і вона піде до себе, а коли карти — насторожиться, бо татка карти збуджували, і він при вдачі чи невдачі відчував потребу підігрівати себе вином із льоху. Ми розклали фігури, і я почув за вікном лопотіння капців — бабця пішла. Зробив перший хід, бо грав білими, і задоволено роззирнувся навкіл: надто рідко буває, що ми з татком лишаємося вдвох. Вікна обступила щільна пітьма, там, у тій пітьмі, — п’яниці, вужі й гадюки, а тут тепло й тихо, і світло лампочки, і сидить на радіоприймачі кіт. Він тільки-но прокинувся, безтямно розширює очі й досипає свої сни: про мишей вони чи киць — хто і зна! А може, про рибу, яку наш кіт любить над усе, бо належить до породи рибожерних, а може, наш кіт також відчув, що це останній спокійний вечір у його житті в цьому домі, бо баба Ганя, яка поселиться тут завтра, виявиться лютим ненависником котів, і цей кіт перейде жити до бабці, яка прийме його до себе не так із любові, як із відчуття помсти й лихоносності. Там, у бабці, він спаде з тіла, бо та посадить його на сувору дієту, та й сама вона сидить на дієті — надто мала в неї пенсія, а татко допомагає їй тільки фізично, а не матеріально; вона, бабця, тим котом протуркоче мені вуха, скільки вона на нього тратиться, а де діти нещасну тваринку, яку та бабера нещадно виперла з хати. Отож кіт тепер сидів на приймачі в напівсонамбулічному маренні і востаннє впивався затишком рідного дому, а татко задумливо чухав маленьку, кругленьку лисинку на тім'ї, бо я його загнав на слизьке майже відразу.