Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Ви чуєте, владико? — скрикнув пан обозний. — Дзвонить!
— Во славу Господню… нехай!
— Але ж нині — Клечальна неділя, а той скажений Саливон розбамкався, мов на Великдень. У таке страшнюче врем’я — йому весело! Однокрилівці ж можуть подумати, же в нас приспіла якась радість!
— Хай собі думають, пане полковий обозний.
— Ба! Чуєте? Он уже дзвониться чи не по всіх церквах! А ви тут, ваше преосвященство…
— Чую! Дзвонять, аж лихо сміється. Добре, бач! — І архієрей, як стій розгнівившись, загорлав: — І чого це ти до всього доброго прискіпуєшся, пане? Рік лише минув, як почепили ми на соборі нові дзвони, а тепер мусимо переливати на армату. Нехай же люди хоч надзвоняться! А ти, мостіпане… чи не повернувся б ти до своїх обозних справ? — І ще трішки — архієрей лайнувся б зовсім по-запорозькому. Але замість того спитав: — Як нині годував козацтво? Я сьогодні піду по сотнях… покуштую!
— Як буде ваша ласка… — І пан Пампушка-Купа-Стародупський, перелякавшись погрози, рвонувся геть, щоб до приходу владики путнє що-небудь зварити для простого воїнства.
— Стривай лишень! — спинив Мелхиседек. — Куди пак подівся твій гість? Отой чепурний панок?
— Не знаю. Пан Роздобудько зник.
Владика хотів був іще щось у пана Пампушки спитати, але над городом веселий передзвін раптово згас, на мить запанувала тиша, а потім церква за церквою, дзвіниця за дзвіницею почали бити на сполох.
— Що сталося? — сам у себе спитав єпископ, і аж зуби йому занили від тривоги.
— Чи не пожар?! — рвонувся Купа-Стародупський і хутко вискочив за двері.
А владика, не скинувши ні ряси, ні каптура, на ходу вчепив до пояса шаблюку, сховав за пазуху наперсного хреста і діамантову панагію, щоб не теліпалися на ретязьках, і, вхопивши, замість архієрейської патериці, полковницький пернач, вибіг на вулиці города, бо аж стогнали вони від лиховісного ґвалту всіх дзвіниць Мирослава.
На соборній дзвіниці Лукія тим часом, так і не докликавшись батька, неуважно дивилась в далечінь, на низькодоли, аж раптом дим кількох пожеж, що спалахнули на околицях Мирослава там і там, привернув її увагу, і дівчина таке побачила далеко внизу, по той бік озера, що й подих їй перехопило, аж відібрало голос.
Там злітали димочки нечутних на дзвіниці пострілів.
Там, видно, вже ревли й гармати.
Хмари куряви здіймаючи, стрічались дві навали кінноти.
Вступали в бій, щодуху підбігаючи, й сотні ремісничі, оті, що тут недавнечко пройшли попід дзвіницею собору.
Там уже кинулись на допомогу нашим і косарі на лузі, сторч переставляючи жала кіс на кіссі.
Блискучі щити польських вояків, що, скупившись, посунули на оборонців міста, народжували нові сонця, які в бою сліпили долинян, а віддалік уже сунули хмарою кримці й ногайці.
Біліли постріли ворожої армати, вогнем жахтіли розриви тодішніх нехитрих гранат. Видно було, як налягає вража сила, як долиняни ламлють ворога, а потім відступають знов.
Все це скоїлось так нагло, що в першу мить Лукія не могла здобутися й на слово.
Мирне місто відбивало нечайний наскок, і в тривожному димі війни по серцю ятаганом шарпонула думка, що життя… що не таке воно й безжурне, як могло б хвилину тому здатися при погляді на голубів, на безхмарну блакить, на безпутнього батенька, що його Лукія вже знову смикала за білий рукав святкової сорочки.
— Тату! Тату! — кликала вона, але батько дзвонив та й дзвонив.
Лукія вже бачила, що оборонці Мирослава — під навалою в кількоро дужчого ворога задкують до брами Коронного замку, що була ворітьми Долини.
— Батьку! — зойкнула дівчина, забігаючи з іншого боку й киваючи пальцем униз.
Щось в її обличчі таки настрахало дзвонаря, і він, спинившись у своєму шаленому борсанні, вчув дальнє гуркання ворожої армати, шуми бою, бо ж передзвони вже змовкали по всіх дзвіницях Мирослава, та й кримська орда вже встигла підскочити ближче, і вже й тут чути було крики «Алла! Алла!», виття й свистіння, яким татари завше намагались настрахати противника, биття в тулумбаси, рипіння арб, іржання коней та крик верблюдів. Татар приспіло небагато, але від того шарварку здавалося, що їх там незліченна сила…
— Стопекельний зрадник! — ревонув гончар і, збагнувши все одним духом, хутко виплутався з павутиння мотузків, підбіг на змиг до поренчат дзвіниці, оком вергнув удалину, загледів дим пожарів, розгардіяш баталії, уздрів і нападників — недалечко вже від Коронного замку, від вежі Гончарської, яку там захищала сотня гончарів, і звелів Копистці, цехмайстрові мирославських жебраків, що їхній цех старцівський власної сотні не мав: