Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Пороху понюхать, кулячого дзизу послухать. То мерщій!
— Я готов. Тільки… треба, щоб мене хтось… розсердив.
— Однокрилівці те зроблять якнайкраще, — посміхнулась матінка. — З Богом!
— Рушили, — сказав Михайлик і допав гнідаша, котрий вухами стриг біля Мамаєвого мальованого воронька.
— Рушили! — гукнула й матінка.
І легко допала третього коня, що його тримав за повід запорожець.
— Куди ви, мамо?! — жахнувся Михайлик.
— З тобою, лебедику.
— Та куди ж?
— На війну, — просто відказала Явдоха і приострожила коня.
— Я сам, мамо, я сам! — аж заволав Михайлик, але неня вже мчала десь попереду, у хмарі куряви поспішаючи вниз, до ріки, куди квапилися всі долиняни, що їх немов скликав на поле бою безжурний передзвін усіх церков Долини.
Дід Копистка, п’яніючи від захвату, дзвонив і дзвонив, аж піт заливав зіркі в старості очі, що вже бачили згори, як піші та комонні мирославці крок за кроком відганяють нападників од брами Коронного замку.
— Оце вшкварили! — гукав старий до Оникія Бевзя, катюги безробітного, котрий завжди охоту мав поспівати на криласі чи попошаліти на дзвіниці і тепер оце щосили бив крицевим язиком у найстаршого дзвона. — Га? Що ти там кажеш?
— Та вшкварили ж! — без видимого захоплення прокричав йому на відповідь Оникій.
— А дурні однокрилівці думають, бач, — гукав катюзі Варфоломій Копистка, — чого це нам так весело?! Чи не підійшла до нас яка-небудь потуга? Диви! Диви!
Але битва, що вже помалу відкочувалась від воріт Долини, нараз позадкувала до стін обложеного міста, потім відкотилася знов, і серце тьохкало в старого жебрака: дим пожеж він уже бачив і далеко над обрієм, за непролазними болотами, за Північним замком, бачив, як знову горить Україна, та й бачив його, цей страшний вогонь вітчизни, чи не вдесяте вже за своє довге жебрацьке життя, і сльози текли з гострозорих очей, мовби дим пожарів сягав і сюди, на дзвіницю.
Випручавшися з павутиння мотузків, не стерши й поту, старий дивився вниз і плакав… Дзвони вже змовкли по всьому городу, та й у бою зайшло чомусь таке затишшя, аж раптом стало чути, як загорлали тут, і там, і скрізь тремкими басками молоденькі, раннього весняного заводу півники.
В цій тиші вона й підступила до міста, панна Смерть, і, як завше, вдавала, буцімто саме вона і є Життям… Крякали всюди, її вітаючи, галки, ворони та круки, пречорна шквиря птаства, яке, кружляючи над полем бою, чуло собі вже добру поживу.
Наступила тая чорна хмара, аж темно стало, а над ратним полем знову всіма своїми голосами, криками та громами озвалася війна, а людська кров цебеніла скрізь на тучну й без крові землю, кров народу, що від неї аж кипів над бойовиськом клубами чорнісінький туман.
В битві вже давно шалів на білогривому Добряні лицар Мамай.
Врубувався він у ворожу гущину, як у ліс темний, і лягали нападники покосами, а він пробивався далі та далі, наче шукав кого між ворогами, наче прагнув зняти якусь певну осоружну голову, і аж затрусився ввесь, аж наче пойнявся вогнем, коли побачив віддалік золоте яблуко над високо піднятим кінським хвостом гетьманського бунчука, побачив, як під своїм архангельським стягом лівою рукою рубається з долинянами сам ясновельможний гетьман.
Мамай рвонувся був до Однокрила, але той, наче хто в груди його штурхонув, здаля відчув наближення страшного супротивника, і враз позадкував-позадкував, і незабаром зник за спинами найманих чужинців.
Козак Мамай скоро втратив з ока й золоте яблуко бунчука, бо гетьман не схотів прийняти бою, послідущий страхополох, і від тої втечі боягуза зайнялося серце Мамаєві, і ще гарячішою зненавистю спалахнуло воно проти власного свого витвору, проти недолюдка Гордія Пихатого…
Тим часом і Михайлик келепом важенним напрацювався через лад, без ощадку рубаючи ворога.
Вже й матінці, Явдосі, поранило татарською стрілою ліву руку, і грива гнідаша була залита її кров’ю, а вона рубалась і рубалась.
Вже наклав головою в бою за Вкраїну і співливий сербин Стоян Богосав.
Вже й коваль Іванище, тульський богатирище, руська душа, маючи за вітром бородою, накришивши гори трупу ворожого, де тільки пройшов — пішки, без коня, прорубуючи просіку важкою шаблюкою.
Вже й Пилип-з-Конопель настрілявся та нарубався до знесилля, а кінця бойовищу не було й не було, бо зрадлива доля перекидалась то на той, то на той бік війни, і наші долиняни, відігнавши супротивника, знову відступали до стін Коронного замку.
Михайлик мало що й тямив у тім кривавім шарварку, що кипів довкола, в його другому бою.