Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Поки пан Стародупський, як і годиться обозному, порядкував у городі, на пороховому млині, в пекарнях, салотопнях та кузнях, архієрей, як і належить полковникові, мчав ристю до Коронного замку, де так нагло знову озвалась війна…

Козак Мамай, тим часом скочивши на свого коня-розбишаку, прихопив за повід іще двох гнідашів, необачно прип’ятих чиєюсь рукою під тим же Мамаєвим дубом, та й помчав на гору, до кузні москаля Іванища, бо мав до нього якесь пильне діло.

Спинивши свої коні, Мамай гукнув:

— Ковалю!

— Нема дома, — відповіли, вибігаючи на дорогу, дрібні коваленки й ковалівни, дванадцятеро, чи скільки їх там у Анни було.

— А мати де?

— З татом, — відповіли ковалята.

— Нав’ючили на коні все, що накували за ці дні… — пояснив найстарший.

— …Списи, шаблі, — додав підстарший.

— Та й побігли на війну, — закінчив середульший.

— Хто ж там грюкає в кузні? — спитав Козак Мамай.

— Наш Михайлик, — в один голос відмовили малюки.

І викрикнули вони це так голосно, аж хмара голубів, котра мала притулок біля кузні, знялася в небо, і Мамай подумав про те, що якийсь із цих птахів прилетів сьогодні від посланця долинян, від Глека, прилетів без листа, без вісточки від нього, і це свідчило про страшне якесь лихо, котре спіткало хлопця в перший день путі.

Ковалята, відповідаючи Козакові, гукали так голосно, що Михайлик, почувши в кузні той лемент, уже визирнув до гостя з широченних дверей.

— Хто мене кличе? — ще й не роздивившись, спитав він своїм дужим басом.

— Війна кличе, — відповів Козак.

— Треба йти на війну? — спитав Михайлик і зніяковів, наче дівка, до якої прийшли старости, бо ж йому вже кортіло туди, де гримів бій. І він спитав непевним голосом у матінки, що стала на порозі кузні: — Леле! Що ж робить?

— Благословляю, — урочисто мовила Явдоха. — Хоч і один ти в мене… Але ж треба, синку. Йди! — І вона, подавши хлопцеві важенний келеп, тричі перехрестила Михайлика.

— Рушили? — спитав Мамай.

— З вами? На край світу.