Україна — не Росія

Інакше кажучи, на «Історію русів» варто дивитися як на літературний твір, що впливає на читача засобами художньої літератури. Ніхто не буде заперечувати законність використання таких засобів заради пробудження заснулої національної свідомості. Не даремно вигаданий Тарас Бульба породжує в читачів не менш сильні патріотичні почуття, ніж Северин Наливайко, який реально жив, реально боровся з поневолювачами і реально страчений ними. Великі письменники, обираючи своїми героями історичних осіб, завжди оточували їх особами вигаданими, змушували виголошувати придумані промови і ставати авторами придуманих документів. Без цього їхні герої не сприймалися б читачами як живі, а епоха не виглядала б достовірно. Певний вимисел, як не дивно, підсилює правдоподібність.

Історичні особи в «Історії русів» часом ведуть між собою діалоги, немов герої белетристичної повісті. Гонець передає царю враження російських послів у Польщі («В Варшаве Поляки часто перешептуются меж собою на ухо и их надсмехают і подмаргивают, а жолнерство их по городу и в корчмах всегда при них пощелкивает и саблями побрязгивает, што ажно ужасть берет; а по деревнях у них войск, говорят, и видимо невидимо и частешенько проговариваются хвастливые Полячишки, що наши уж Козацы, наш, дескать, и Смоленск скоро будет, а о чести нашей Посольськой и в ус не дуют; тоже и про наследство твое, Государь, Польськое никто ужь и не шевельнется, а на наши про то сказки и привязки отвечают они одними усмешками і ножным шарканьем», і його слова здаються уривком з історичного роману, хоча наприкінці XVIII століття, коли (мабуть) писалася «Історія русів», такий жанр ще навіть не виник. Проте, читачі ні на мить не сумнівалися в тім, що все оповідане в книзі — чиста правда. Хитромудра побудова книги повинна викликати чорну заздрість у сучасних авторів, що теж часом імітують документальне оповідання, стародавні хроніки і державні акти, але ніхто не обманюється на їх рахунок.

Разом з тим, задум книги, зрозуміло, не мав нічого спільного з художніми завданнями. Завдання ці були суто політичними. «Історія русів» була розрахована на те, щоб нагадати читачам, що Україна — не Росія (через двісті років це доводиться робити знову!), струснути благодушних, розбудити їхні патріотичні почуття. Хоча назва «Україна» авторами — чи автором — «Історії русів» і не вживається і навіть відкидається, у сучасному розумінні цього слова мова в книзі йде, звичайно ж, про Україну.

«Історія русів» з самого початку була розрахована на «самвидавське» поширення — на те, что бажаючі будуть її переписувати, із списків стануть знову робитися списки, і книга поступово проникне в усі грамотні прошарки суспільства. Чи були підстави для подібних надій? Звичайно. Люди сьогоднішнього дня не уявляють собі, наскільки узвичаєним був у XVIІ — XIX століттях такий спосіб поширення книг.[114]

І ще «Історія русів» загадкова тим, що її списки стали з’являтися з великим запізненням, починаючи тільки з 1825 року. Можливо, доля розпорядилася правильно. Поява «Історії русів» у більш ранню пору, коли основна частина української шляхти була стурбована лише тим, як би скоріше стати повноправною частиною російського дворянства, могла, врешті решт, виявитися фальстартом, насіння могли упасти в непідготовлений грунт. «Історія русів» з’явилася саме вчасно. «Жодна книга, — стверджував колишній міністр закордонних справ Української Держави (і історик) Дмитро Дорошенко, — не мала у свій час такого впливу на розвиток української національної думки, як “Кобзар” Шевченка... і “Історія Русів”».[115]