Україна — не Росія

Видатний історик України Наталя Полонська-Василенко писала: «Тяжко відшукати в історії не тільки України, а й інших країн твір, який мав би такий величезний вплив на сучасне та наступні покоління, як “Історія Русів” і який був би так “засекречений”, як ця книга... й досі її поява залишається такою ж таємницею, якою була на початку XIX століття». І все-таки в істориків є свої гіпотези. Швидше за все, у книги був не один, а кілька авторів, вони писали і ретельно обробляли її багато років. Якщо припущення учених відносно новгород-сіверського гуртка правильне, тоді до кола авторів «Історії русів» входили Григорій Полєтіка і його син Василь Полєтіка, Панас Лобисевич, а також Адріан Чепа і ще кілька губернських чиновників.

Я зацікавився, хто були ці люди і довідався про надзвичайно цікаві речі.

Григорій Андрійович Полєтіка походив з лубенської шляхти. Він скінчив Києво-Могилянську академію й у 1745 році відправився «для изыскания себе случая к продолжению высших наук» до Петербурга, де провів 28 років. Серед його праць варто особливо відзначити «Словник на шести мовах» (греко-латино-російсько-німецько-французько-англійський), виданий у 1763 році. А от його праця «Про початок, поновлення і поширення навчання й училищ у Росії», написана в 1757 році, не була видана друком тому, що її «зарубав»... Ломоносов. І знаєте, чому? У дослідженні Полєтіки, за відгуком Ломоносова, аж до XVII століття «упомянуто де тольки о киевских школах, а не о московских». Зовсім «обкомівська» історія.

У 1764 — 1773 роках Полєтіка служив головним інспектором Морського кадетського корпусу. В ці роки їм створені великі записки про підтвердження прав і привілеїв, «которые де во время бытности Малыя России под Польшей подтверждаеми были». Записки базувалися на історичних джерелах, які були в розпорядженні самого Полєтіки. Про своє зібрання рукописних і друкованих книг він говорив так: «Такого не токмо ни у одного из партикулярних людей не было, но и с государственными российскими библиотеками моя в первенстве, в редкости и древности книг препираться могла». На жаль, у 1771 році ця бібліотека згоріла. У 1773 році Полєтіка повернувся до свого українського маєтка Юдіно, де встиг зібрати другу бібліотеку. До неї потрапили рукописи Степана Яворського, Феофана Прокоповича, Дмитра Кантемира, гетьманські універсали, різні грамоти і рукописні спогади. Можливо, тут його сподвижником став Адріан Іванович Чепа, який багато років служив у канцелярії малоросійського генерал-губернатора Румянцева-Задунайського.[113] Чепа був автором «Записок про Малу Росію» і мріяв видавати історичну «Малоросійську вівліофіку». Він міг зблизитися з Полєтікою на грунті пошуку історичних документів. Історики не виключають, що Чепа запропонував і саму концепцію «Історії русів».