Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

— Брати і сестри, — продовжував Ізидор, — маю для вас благу вість. Як щойно мене поінформувало військове керівництво, в південних степах нашої улюбленої Батьківщини одержано рішучу перемогу над підступним ворогом — хмарою бойової, керованої здаля сарани, посланої сином Сатани — шейхом Омаром. Мир прийшов на нашу землю, і приніс його нам Ісус Христос.

Вигуки радості тисяч людей, що зачаровано дивилися на штучні сонця, які золотом виблискували над древньою землею, посилили репродуктори; на великих екранах, розставлених по периметру площі й в усіх людних місцях Києва, досвідчені TV-режисери вихопили щасливі обличчя тих, хто прийшов на це свято. Разом з українськими в студії на Сирці працювали професіонали ватиканського телебачення, які миттєво відбирали хвилюючі картинки: старенька бабуся у вишиваній блузці, народжена на початку століття, плаче від радості, бо пережила три війни і Велику Темряву; вона плаче не від свята Возз’єднання, а від того, що жива, що бачить сонце, послане Богом, і що її внук повернеться з Півдня, де закінчилися бої; малий білявий дворічний опецьок — наче жива реклама дитячих вітамінних сумішей — сміється, мружачи світлі очі; черниця з Нігерії хреститься ледь помітно, і очі її повні сліз; молоді японці — хлопець і дівчина — цілуються, сповнені щастя. Ці та інші картинки летять по всьому світу — туди, де півтора мільярда глядачів дивляться програму з Києва. Мало хто знає, що час церемонії Возз’єднання перенесли на дві години пізніше не з міркувань безпеки, а на вимогу телекомпаній — щоб рано-вранці це диво побачили на американському континенті.

Гайдук спостерігає за іншим екраном — не першого каналу і Ватиканського TV, а за планшетом, який тримає перед ним його охоронець: Троянко розповідає про закінчення битви під Святодухівкою. Показує, як палають під залпами вогнеметів чорні гори сарани: дим здійнявся високо над степом, так, що сонця не видно. «Ящірки», оточивши Махновське море, спалюють залишки сарани, пробивають проходи в завалах обгорілих тварюк, знищуючи навколо себе все, що ворушиться, не залишаючи нічого живого. Потім оператори армійського телебачення перемикають свої камери на інші об’єкти: показують колону, що розтяглася по степу, оточена вершниками в камуфляжних халатах і зелених чалмах: це яничари Селім-хана женуть в ясир, в кримські степи мусульман — переважно новонавернених українців і росіян, — хльостають їх по плечах гарапниками, і кожен такий удар означає Гайдукову поразку. Знає, які пісні-прокляття складуть про нього нові кримські невільники.