Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

Тут я вирішив показати клас цим залітним пташкам і почав злизувати червоні ікринки з поверхні бутерброда й вимастив маслом свій ніс, потім виделкою спробував хлебтати борщ, потім кинув пиріжок із капустою на підлогу й заліз під стіл і смикнув мавпочку Лесю за ногу. Леся пирснула від сміху, дивлячись на всі мої випєндряжі, й закашлялася, чим викликала мій регіт. Бідна Віра Іванівна позеленіла від злості й від неможливості гримнути на мене при татові. Зате тато показав себе перед гостями в усій своїй тиранській красі: заліпив мені потиличник і сказав, що виведе мене за вухо з-за столу. Якби жива була мама Оля, він ніколи так не вчинив би: тільки мама мала право карати мене. Після батькових репресій (побачили б ви, як задоволено хихотіла ця мавпочка Леся) за столом запанувала тиша, бо ця журналістка Оксана трималася дуже скуто, навіть світло, що його вона випромінювала, пригасло, а тато поскаржився їй, що на мене не має часу (а чому ж на НЕЇ є час?) і що я росту сам по собі, незважаючи на зусилля Віри Іванівни й Василя. Потім принесли морозиво, і Леся зарюмсала, бо мати їй не дозволила, боялася застуди (в таку спеку!), і тоді я — не знаю чому — зробив героїчний жест і також відмовився від своєї порції шоколадно-ванільного морозива зі свіжими трускавками. Віра Іванівна не повірила своїм очам, коли побачила таке самозречення. Взамін морозива нам принесли шоколадні цукерки зі сливами всередині, і я вибрав найбільшу, прикрашену рожевим кремом, і дав Лесі. Бо мені шкода її стало, коли їй заборонили їсти морозиво. Леся манірно, наче принцеса, нахилила голову й глянула спідлоба на мене дивно — я вперше зустрівся з таким поглядом. Очі в неї були дуже гарні. Вона була в рожевому, з малими блакитними метеликами платті, білих шкарпетках і чорних лакованих черевичках. Я добре розгледів їх під столом.