Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)
- Автор: Щербак Юрий Николаевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 978-617-605-047-6
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)». Краткое содержание книги:
«Час Тирана. Прозріння 2084 року» — самостійний твір з майже детективним сюжетом, багато героїв якого знайомі нам з попередніх частин трилогії.
Роман, як і трилогія загалом, дає епічну картину подій української історії, містить у собі прозріння і пророцтва про долю України і виклики, що стоять перед народом, попереджає про майбутні небезпеки.
Напередодні свого 80-ліття Юрій Щербак — відомий письменник, дипломат, лікар і мислитель — подарував читачам філософський твір-антиутопію, сповнений пошуками християнських істин, гротеском та іронією, вірою в долю України.
— Ми з мамою шукали, — твердо заперечив Кузьма. — Але нам сказали…
— Сказали, сказали… А мені сказали, що я ворог України. Мені що — погодитись із цим?
— Вибачте, тату.
Тиха і байдужа покірливість Кузьми упереміж із незрозумілою впертістю прикро вразили Крейду, який відчув разючу зміну в синовому характері, тільки не міг збагнути — в чому вона полягає? Сина наче підмінили.
— Ти де живеш? У Києві?
— Ні, тату. В Японії.
— А, — зрозумів Крейда. — Ось що значить твоя халамида.
Кузьма був одягнений у просте полотняне кімоно кремового кольору, широкі білі штани й сандалії на босу ногу, перепоясаний коричневим пасом. Бриль, що поклав батькові на голову, зняв із себе — і тепер мружився в променях сонця. День заповідався прозорий і спечний — саме для жнив.
— А що в Києві робиш? — продовжував допитуватися Крейда, бо син не бажав нічого сам розповідати.
— Проектую місто. Я виграв конкурс.
— Скільки отримав?
— Ніскільки.
— Що за місто?
— «Небесний Єрусалим». Умовна назва. Тільки нікому це не потрібно. Сказали, що спочатку треба побудувати земну каналізацію. До неба ще далеко.
— Як довго будеш тут?
— Три дні, — відчужено сказав Кузьма. — Я вже піду, тату. Мене чекають.
— Стій, стій, — простягнув благально руки Крейда. — Ти маму бачиш? Де вона?
— В Каракасі. Я там регулярно буваю.
— А донечки мої як?
Кузьма відступив подалі від Крейди.
— А ви нічого не знаєте, тату?
— Що?
— Стефанія померла від передозу. Від галуїна. Знайшла у вашому сейфі. Прощайте.
Повернувшись спиною до батька, Кузьма зробив кілька кроків і змішався з поліцейськими чинами, що спостерігали за святом.
96
Штаб операції «Київський бастіон» на чолі з Антоном Зігелем розмістився на верхньому поверсі будинку, що стояв у парку на розі Малої Житомирської вулиці, звідки добре проглядалися як Михайлівська, так і Софійська площі. Офіцери ІСТАР, якими командував майор Воропай, облаштували тут свою апаратуру і численні монітори стеження. Окреме приміщення зайняли оператори роботизовано-збройних комплексів (РЗК), які перенесли сюди обладнання командно-штабних машин управління боєм. Тут перебували оператори «дронів» і «ящірок», які підгримували постійний зв’язок із трьома гелікоптерами спостереження S-96 М10 «Gray Giant», обладнаних системами АВАКС. Гелікоптери зависли високо над Києвом, спостерігаючи за подіями в древній частині міста.
Майор Воропай, зовсім молодий хлопчина з білим панківським йоршиком волосся, в драних джинсах, кросівках і військовій, розстібнутій до пупа бобочці з майорськими погонами, сидів за комп’ютером, що інтегрував інформацію, яка спікалася до штабу. Перед ним на додатковому моніторі світився надтаємний похвилинний сценарій проведення свята Возз’єднання — і з наближенням початку урочистостей напруження в штабі зростало.
О 10:00 AM полковник Стригун вийшов на балкон і був неприємно здивований порожнечею на Софійському майдані.
Невеличкі групи людей рухалися до Михайлівського майдану. Трибуни для почесних гостей були порожні, а кількість поліції та військових з очеплення збільшилася незначно. Стригун стрімко побіг на нижній поверх — туди, де отаборилися працівники ІНКОМУ на чолі з майором Шпаком. Його зустрів украй розгублений Шпак у цивільному вбранні (на Стригуні була новенька уніформа бригадного генерала, в якій він вирішив зустріти свято перевороту).
— Де твої люди? — гаркнув Стригун, похолонувши від однієї думки…
— Не знаю, — сіпався Шпак. — Вранці були, ви ж самі бачили. Потім пішли на перекур… Ось-ось прийдуть.
— Час починати акцію! — вирішив Стригун, підштовхуваний бажанням дії та інстинктом самознищення.
— Куди починати? Нікого нема, — резонно зауважив Шпак, який і в новому цивільному темно-сірому в клітинку костюмі був схожий на бомжа.
— Як намітили, так і починай! Виводь «ящірки». Я дам команду снайперам.
Стригун щодуху погнав у верхнє приміщення і вислав зі свого гаджета закодований сигнал: «Приготуватись до бою». Вийшов на балкон і приклав до очей бінокль. Побачив, як з провулка, що примикав до готелю «Хаят», повільно виповзло довге сіре тіло «ящірки». Кілька святково вдягнутих людей із дітьми вийшли з готелю під італійським прапором і здивовано подивилися на невідому бойову машину, яка стояла на тротуарі, й навіть сфотографувалися поряд із нею. «Ящірка» тихо підкрадалася до контрольного пункту, що перегородив Софійську вулицю; перед КПП стояла невеличка черга людей, які проходили на майдан.