Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
Підкреслю, що в матеріалах суду немає навіть натяку, який би підтверджував повідомлення «Хроники текущих событий» про те, що адвокат Стуса просив максимальний термін для свого підзахисного (навіщо це йому?), проте саме татова фраза про ту людину — «зінське щеня» — стала підставою того, щоб наше годинне побачення з батьком, що дається кожному в'язневі відразу після суду, було перерване.
Востаннє ми з мамою бачилися з татом 1981-го. Пізня уральська весна зустріла нас брудним мокрим снігом, розбитими дорогами й п'яними робітниками містечка Чусового, в якому майже двадцять років жив класик російської літератури Астафьєв.
Цілий день ми чекали автобуса до Кучино в брудній будівлі кафе, що було в будівлі автостанції. Коли в другій половині дня площу заповнили учні місцевого професійно-технічного училища, я вперше почув звук пострілів, які пролунали зовсім поруч. Нажахана мама вибігла до мене, й аби якось заспокоїти її, я змушений був зайти у те брудне приміщення.
Нарешті — автобус. Під вечір — зустріч з таборовим начальством.
— Дайом вам свіданіє на адні суткі, толька вам нада будіт нємножка патарапіцца, патамушта ви далжни успєть на вєчєрній рейс. Начєвать у нас нєгдє.
Адміністрація й тут украла кілька годин часу.
Коли їхали з побачення, було враження, що бачилися востаннє, а тому дорогою до Чусового майже не розмовляли.
1984-го батько від побачення відмовився. Якщо судити з листів, йому довелося пройти п'ять чи шість принизливих процедур обшуку — «ритуал», по-табірному. Якоїсь із них він не витримав. Кажуть, що він навіть не знав, що ми на нього чекали.
Усю дорогу додому мама плакала, а я тільки скипав злістю за її сльози. Образа була такою сильною, що за півроку я написав татові лише одного листа.
1985-го у Василя Стуса народився онук Ярослав. Ані телеграми, ані листів йому не дали. Тільки привітали крізь зуби. І хоча Леонід Бородін — останній співкамерник Стуса — на певний час заспокоїв батька, вберегти його від чергового спалаху обурення діями адміністрації не міг вже ніхто.
За кілька днів до смерти один із наглядачів, підглядаючи у вічко камери, зробив Стусові зауваження: не можна в камері читати книжку, поклавши її на подушку і спершись ліктями на ліжко, бо це, мовляв, порушує «форму заправкі пастелі».
Стус узяв книжку до рук і запитав:
— Так можна?
— Можна.
Того ж дня з'явився рапорт, у якому Василя Стуса було звинувачено в порушенні режиму. Коли батькові зачитали цей рапорт, він вибухнув черговим спалахом люті.
За це йому дали 10 днів карцеру.
Коли Стус виходив із камери, то сказав Бородіну:
— Оголошую суху (без вживання води) голодівку.
— На скільки? — злякався той.
— До кінця.
Українські політв'язні у своїх спогадах стверджують, що Леонід Бородін цієї інформації їм не передав (це цілком ймовірно, бо камера Стуса й Бородіна була розташована з іншого боку від усіх інших «житлових» камер). Леонід Бородін стверджує, що сказав про це рішення Василя Стуса, але «українці» не надали цьому особливої ваги. Дуже ймовірно, адже табір, утративши за рік Юрія Литвина й Олексу Тихого, жив ув очікуванні нової жертви, а люди трималися з останніх сил. У таких умовах працює лише інстинкт самозбереження.
Я схильний вірити Бородіну.
Було так зване «міжсезоння».
Одяг — літній: полосате х/б, що давно витерлося на марлю. У кам'яному мішку карцера оббиті залізом нари й пригвинчена до підлоги табуретка. Удень температура сягає градусів п'ятнадцяти. Уночі в параші замерзає вода. Ковдри нема. Усю ніч мусиш грітися фізичними вправами, забуваючись у напівсні найбільше на 20—30 хвилин. Далі — знову грітися.
Удень відігрітися також не вдається.
Щоб було «комфортніше», ленінградські винахідники придумали круг із кригою, розташований під підлогою карцера.
На обмеженому карцерному пайку людина за 10 днів настільки виснажується фізично, що потребує кілька тижнів, аби відновити сили. Як можна витримати там кілька днів без води, я не знаю.
Існує чимало гіпотез Стусової смерти. За одною з них, прапорщик Новицький — найжорстокіший наглядач табору — без попередження висмикнув прут, яким на день до стіни кріпилися нари (верхні й нижні з'єднані між собою), що важать близько 90 кілограмів. І від удару Василь Стус помер.