Темна вежа. Темна вежа VII
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #7
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-1164-6
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темна вежа. Темна вежа VII». Краткое содержание книги:
— Де він гуляє? Ти знаєш? Розкажи цій жінці!
Старий зиркнув Роланду через плече і знову подивився на стрільця.
— Простіше буде, якщо я вас сам туди відвезу.
Роланд замислився над цим, але його роздуми тривали недовго. Простіше — це з одного боку. А з іншого, де Кінга чекало одне з двох: або порятунок, або смерть — може бути й складніше. Бо на дорозі ка вони знайшли цю жінку. Хоч яку мізерну роль їй судилося зіграти, саме її вони знайшли першою на Шляху Променя. Врешті-решт усе було отак просто. Що ж до масштабу її ролі, то про такі речі не годилося судити завчасно. Хіба вони з Едді не думали про Джона Каллема, котрого зустріли в тій самій придорожній крамниці за три колеса на північ звідси, що його роль у їхній історії буде незначна? Але насправді все виявилося геть інакше.
Усі ці думки промчали в його свідомості менш ніж за секунду, то була ніби стенограма, схожа на спалах прозріння («чуйки», як називав його Едді).
— Ні, — він показав великим пальцем через плече. — Розкажи їй. І швидше.
Хлопець — Джейк — привалився спиною до спинки сидіння, його руки безвільно лежали по боках. Незвичайний собака стривожено вдивлявся йому в обличчя, але хлопчик цього не бачив. Його очі були заплющені, й Айрін Тасенбаум спершу вирішила, що він знепритомнів.
— Синку… Джейк?
— Я тримаю його, — сказав хлопчик, не розплющуючи очей. — Не Стівена Кінга, його думок я сягнути не можу, іншого. Я маю змусити його загальмувати. Як примусити його загальмувати?
Місіс Тасенбаум досить часто слухала свого чоловіка за роботою (той вів довгі діалоги з самим собою), тож питання, що не потребувало відповіді, впізнала одразу. Крім того, вона гадки не мала, про кого говорить хлопчик, розуміла лише, що не про Стівена Кінга. Тобто інших варіантів у глобальному масштабі лишалося ще шість мільярдів.
Попри це, вона відповіла, бо згадала, що її саму завжди змушувало зупинятися.
— Шкода, що йому не треба в туалет, — сказала Айрін.
Полуниць у штаті Мен немає, принаймні зараз, коли сезон ще тільки почався, зате є малина. Джастина Андерсон (з Мейбрука, штат Нью-Йорк) і Ельвіра Тусейкер (її ловеллська подруга) бредуть узбіччям траси 7 (котру Ельвіра й досі називає Старою фрайбурзькою дорогою) з пластмасовими відерцями і збирають малину з кущів, що тягнуться щонайменше на півмилі вздовж старої кам’яної стіни. Ту стіну збудував століття тому Герет Маккін — саме з його онуком розмовляє зараз Роланд Дескейн з Гілеаду. Ка — це колесо, ви знаєте.
Дві жінки вже годину насолоджуються прогулянкою, і не тому, що аж так люблять ту малину (Джастина взагалі думає, що своєї не їстиме: насіння неприємно застрягає між зубами). Просто прогулянка для них — чудова нагода поділитися родинними новинами і трохи посміятися, згадуючи ті роки, коли їхня дружба ще була нова і, напевно, найважливіша з усього, що мали в житті молоді дівчата. Вони познайомилися в коледжі Вассара (здавалося, це було тисячу років тому) і на четвертому курсі разом несли гірлянду зі стокроток. Саме це вони й обговорюють, коли синій мінівен («додж-караван» 1985року, Джастина впізнає марку й модель, бо її старший син купив собі таку, коли його роду побільшало) виїжджає з-за повороту, де стоїть німецький ресторан Мельдера і Братгауза. Його заносить то в один бік, то в інший: то на одному узбіччі збурить пилюку, то п’яно кинеться на протилежне узбіччя і там теж підніме куряву. Коли він робить це вдруге (котячи вже на них, і досить швидко, чорт забирай), Джастина думає, що зараз він з’їде в кювет («беркицьнеться черепахою», як казали в сорокові, коли вони з Ельвірою вчилися у Вассарі), але цього не стається, бо водій встигає здати назад і повернутись на дорогу.
— Дивися, п’яний той водій, чи що? — стривожено запитує Джастина. Вона тягне Ельвіру назад, але дорогу їм перекриває стара стіна, прикрита малиновими кущами. Їхні штани чіпляються за терен («Слава Богу, — пізніше подумає Джастина… коли матиме час подумати, — що того дня ми з Ельвірою не були в шортах»), і на шпичаках лишаються клаптики тканини.
Джастина думає, що треба обійняти подругу за плече й разом перевалитися через стіну, яка доходить їм до стегна, зробити сальто назад, як на гімнастиці багато років тому в коледжі, але зважитися на це не встигає — синій фургон уже біля них, але тієї миті, коли він їх проминає, він більш-менш тримається в межах дороги і не становить для них загрози.