Темна вежа. Темна вежа VII
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #7
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-1164-6
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темна вежа. Темна вежа VII». Краткое содержание книги:
— Жери мою пилюку, ковбою! — хихоче Браян. Дивно, чому він сказав «ковбою», коли хотів сказати «підарасе», типу «жери мою пилюку, підарасе», але прозвучало нічого так. Правильно прозвучало. Він помічає, що виїхав на зустрічку, і вирівнює курс. «Знов на трасі!» — кричить він і знову хихоче. «Знов на трасі» — це хороший прикол, він завжди його використовує, коли їде з дівчиною. А ще добре покрутити кермо туди-сюди, щоб машину кидало то в один бік, то в інший, і сказати: «От блін. Видно, сиропу від кашлю перебрав!» Він багато таких приколів знає, колись навіть подумував написати книжку й назвати її «Кльові дорожні жарти». Ото був би мегахіт — Браян Сміт пише книжку, як той Кінг у Ловеллі!
Він вмикає радіо (фургон з’їжджає на ґрунтове узбіччя ліворуч, здійнявши півнячий хвіст пилюки, але дивом не опиняється в кюветі). Гурт «Стілі Ден» співає «Гей, дев’ятнадцять». Кльово! Ага, нереально круто! Швидкий ритм музики змушує його трохи додати газу. Він дивиться в дзеркало заднього огляду і бачить, що його собаки, Куля і Пістоль, дивляться сяючими очима вперед. Спершу Браян вирішує, що вони дивляться на нього, може, навіть думають, який він класний хлопець, але потім сам себе питає, як можна бути таким дурним. За сидінням водія стоїть автомобільний холодильник, а в ньому — фунт свіжого м’яса на гамбургери. Він збирається посмажити їх на вогнищі, коли повернеться в кемпінг. Так, і кілька батончиків «Марс» на десерт, клянуся волохатим старим Ісусом! Батончики «Марс» — це нереально круто.
— Пацани, холодильника не чіпайте, — наказує Браян Сміт собакам, суворо дивлячись на них у дзеркало. Цього разу мінівен, який на швидкості п’ятдесят миль за годину піднімається на схил, заносить не до узбіччя, а через розподільчу лінію на зустрічну смугу. На щастя (чи на нещастя, все залежить від вашої точки зору), назустріч ніхто не їде. Ніхто не кладе край просуванню Браяна Сміта на північ. — Забудьте про гамбургер, то буде моя вечеря. — Останнє слово він розтягує, як це зробив би Джон Каллем, але обличчя в хлопця, який дивиться у дзеркало на собак, — як у Шимі Руїса. Він майже викапаний Шимі.
Шимі міг би бути близнюком Браяна з одного приплоду.
Тепер Айрін Тасенбаум упевненіше вела вантажівку, незважаючи на механічну коробку передач. Шкодувала хіба що про те, що за чверть милі їй потрібно буде повернути праворуч, бо для цього доведеться знову натискати педаль зчеплення, цього разу для того, щоб перемкнутися на нижчу передачу. Але вони наближалися до Черепахової алеї, а саме туди хотіли потрапити ці хлопці.
Нахожі! Так вони сказали, і вона їм повірила, але хто ще міг повірити? Можливо, Чіп Макевой, а ще точно преподобний Пітерсон з тієї божевільної церкви нахожих у Стоунгем-корнерз, а ще хто? Її чоловік, наприклад? Ні. Нізащо. Девід Тасенбаум не вірив у існування того, що не можна увіковічнити на мікрочіпі. Вона подумала (і вже не вперше за останній час), чи в сорок сім ще не пізно розлучитись.
Айрін перемкнулась на другу передачу без особливого скреготу механізмів, але потім, коли звертала з автостради, довелося перейти на першу, і саме тоді двигун старого дурного пікапа став чхати й кашляти. Вона думала, що котрийсь із її пасажирів глибокодумно висловиться з цього приводу (може, хлопцевий собака-мутант навіть знову скаже «бля»), але чоловік на пасажирському сидінні лише промовив:
— Тут усе не так, як раніше.
— А давно ви тут були? — поцікавилась Айрін Тасенбаум. Вона вагалася, чи не перемкнутись на другу, але вирішила: нехай уже залишається як є. «Не ремонтуй того, що не поламалося», — любив повторювати Девід.
— Давно, — визнав чоловік. Айрін крадькома розглядала його всю дорогу. Було в ньому щось дивне й екзотичне… а надто в очах. Складалося враження, що їм довелося бачити таке, про що вона могла лише мріяти.
«Припини, — наказала вона собі. — Може, він всього-навсього аптечний наркоман з далекого Портсмута, що в Нью-Гемпширі».
Але в цьому вона якось сумнівалась. Хлопець вкупі зі своїм собакою-покручем теж був дивний, але далеко їм було до чоловіка зі змарнілим обличчям і блакитними очима, під поглядом яких ставало незатишно.
— Едді казав, що ця вулиця іде петлею, — озвався хлопець. — Може, того разу ви бачили її з протилежного кінця?
Поміркувавши над цим, чоловік кивнув.
— Протилежний кінець — з боку Бриджтона? — спитав він у Айрін.
— Так, авжеж.
Чоловік з дивними блакитними очима кивнув.