Фантастика Всесвіту. Випуск 3

Старий лікар не дожив до своєї слави. Коли він розпізнав у собі ці непоправні симптоми, які спостерігав і яким співчував у інших, він навіть не вдався до марної боротьби, а тільки усамітнився від усіх, щоб нікого не заразити. Зачинившись у одному з кабінетів Шпиталю Милосердя, глухий до окликів колег і до благань своєї родини, байдужий до жахливого стогону вражених пошестю, що корчились у агонії просто на підлозі переповнених коридорів, він написав дружині та дітям листа, просякнутого гарячковим почуттям любові, в якому дякував долі за те, що йому судилось жити на світі, і розповів, як палко й жадібно він любив життя. На тих двадцятьох подертих аркушах легко простежувався розвиток хвороби, бо почерк щодалі ставав менш розбірливим, і, навіть не знаючи, хто писав ці рядки, можна було здогадатися, що підпис поставлено з останнім подихом. Згідно з волею небіжчика, його посірілий труп, не побачений ніким з тих, хто його любив, закопали в спільну могилу.

Доктор Хувенал Урбіно отримав телеграму через три дні по тому в Парижі, під час приятельської вечірки, і в пам’ять батька підняв тост із шампанським. «Він був добра людина», — сказав син. Згодом він картав себе за той нерозсудливий хлоп’ячий вчинок: він тоді умисне відвернув очі від дійсності, щоб не заплакати. Але через три тижні надійшла копія посмертного батькового листа, і ось тоді йому таки довелось подивитися правді у вічі. Зненацька до самих глибин розкрився йому образ чоловіка, якого він знав ще тоді, коли не знав нікого іншого, чоловіка, що виховував його, навчав розуму, чоловіка, котрий тридцять два роки спав і кохався з його матір’ю, але ніколи до цього листа не показував себе таким, який він насправді був, душею і тілом, внаслідок звичайнісінької сором’язливості. Доти доктор Хувенал Урбіно та його рідні уявляли собі смерть як лихо, що трапляється з іншими, з батьками чужих людей, з чужими братами й чоловіками, але не зі своїми. Вони були людьми уповільненого життя, і ніхто ніколи не бачив, щоб вони старілися, хворіли чи вмирали, просто, коли наставав їхній час, вони наче помалу розвіювалися, перетворювалися на спогади, на туманні образи з іншої епохи, аж поки їх поглинало забуття. Та посмертний лист батька — і куди більшою мірою, аніж телеграма з лихою звісткою, — поставив Хувенала Урбіно віч-на-віч із неминучістю смерті. А проте одним з його найдавніших спогадів — Хувенал Урбіно мав тоді років дев’ять чи, може, одинадцять — був ніби передчасний знак смерті, переданий йому через батька. Одного дощового надвечір’я обидва сиділи вдома, у кабінеті: син малював брусочками кольорової крейди на плитах підлоги жайворонків та соняшники, а батько в розстебнутому жилеті, з каучуковими підв’язками на манжетах сорочки читав біля вікна, крізь яке соталися промені сонця. Раптом він урвав читання, щоб почухати собі спину шкрябничкою на довгому держалні зі срібною рукояттю на кінці. А що це йому не вдалося, то він попросив сина, щоб той почухав те місце нігтями, і Хувенал Урбіно виконав батькове прохання з дивним враженням, що в ті хвилини, коли шкріб батькові спину, раптом перестав відчувати своє власне тіло. Наприкінець батько глянув на нього через плече із сумною усмішкою.