Фантастика Всесвіту. Випуск 3

Старовинний палац маркіза Касальдуеро, історична резиденція роду Урбіно де ла Кальє, не належав до тих, які зберегли гордість посеред катастрофи. Доктор Хувенал Урбіно зробив це відкриття з тяжким серцем, тільки-но увійшов у темні сіни і побачив запилюжений фонтан у внутрішньому садочку, й дикі зарості без квітів, де шастали ящірки, і роздивився, що в широких сходах з мідними поручнями, які вели до головних покоїв, бракує багатьох мармурових плит, а інші потріскались. Його батько, лікар радше самовідданий, аніж знаменитий, помер під час пошесті азіатської холери, яка спустошила країну шість років тому, а з ним помер і дух цієї оселі. Донья Бланка, мати, пригнічена жалобою, що обіцяла розтягтися навічно, замінила молитовними зібраннями уславлені ліричні вечірки та домашні концерти, які так полюбляв влаштовувати її небіжчик чоловік. Дві сестри, попри свою природжену грацію та веселу вдачу, були приречені піти в монастир.

В першу свою ніч удома доктор Хувенал Урбіно не зміг заснути бодай на хвилину; нажаханий темрявою і тишею, він проказав три молитви Святому Духові, проказав усі закляття, що їх пам’ятав, проти нещасть, катастроф та всякого нічного лиха, а тим часом у спальні щогодини — точнісінько через годину — кричав болотяний бугай, який увійшов крізь прочинені двері. Лякали Хувенала Урбіно і моторошні зойки божевільних дівчат у розташованому неподалік дурдомі Святої Пастирки, і невблаганно розмірений плюскіт води, що капала з глека в таз, сповнюючи весь дім відлунням, і хода цибатого бугая, що блукав хтозна в яких закутнях спальні, лякав його і природжений страх перед темрявою, і невидима присутність покійного батька у величезному домі, де панував сон. Коли бугай, разом із сусідськими півнями, проспівав п’яту ранку, доктор Хувенал Урбіно доручив своє тіло й душу святому провидінню, бо не знаходив у собі мужності, щоб прожити бодай іще один день посеред руїн своєї батьківщини. Проте любов рідних, недільні прогулянки за місто, звабливі лестощі дівчат та вдовиць із його суспільного середовища кінець кінцем пом’якшили гіркоту першого враження. Потроху-помалу він почав звикати до жовтневої спеки, до занадто гострих запахів, до заспокійливих реплік, якими втішали його товариші, — ет, докторе, не переймайся, доживемо до завтра, а там побачимо, — аж поки зрештою цілком піддався чарам інерції. Не забарився він знайти очевидний мотив для свого збайдужіння. Це мій світ, сказав він собі, світ сумний і гнітючий, але сюди помістив мене Бог, і тут я повинен лишитися.