Звіяні вітром. Кн.1

Вейд сьогодні сидів тихіше, ніж звичайно, і не вередував, як щоранку, відмовляючись від набридлої мамалиги. Він мовчки ковтав ложку за ложкою, що вона пхала йому в рот, і тільки присьорбував водою. Його лагідні карі очі, великі й круглі, мов доларові монети, стежили за кожним її рухом, і проступала в них дитяча розгубленість, неначе йому передалися ледь приховані материні страхи. Коли Вейд скінчив їсти, Скарлет відправила його гуляти на задній двір і з полегкістю в душі простежила, як він подибуляв потолоченою травою до свого іграшкового будиночка.

Вона встала і, підійшовши до сходів, нерішуче зупинилася. Їй слід було б посидіти з Мелані й відвернути її увагу від того випробування, яке чекало на неї, але вона не знаходила в собі на це сили. І хто б подумав, що Мелані вибере саме цей день, щоб родити! Та ще й почне торочити про смерть!

Скарлет присіла на нижню сходинку й спробувала взяти себе в руки, заходившись міркувати про те, чим скінчилась учорашня битва та що сьогодні діється на фронті. І треба ж таке — за кілька миль від них триває такий бій, а вони нічогісінько не знають! І яка дивна тиша стоїть на цій безлюдній околиці міста, зовсім не схожа на те, що тут діялося в день битви над Персиковим струмком! Будинок тітоньки Туп був одним з крайніх на північній околиці Атланти, а бої нині точилися десь далеко на південь від міста, тож і не проходили тут швидким маршем військові підкріплення, не проїздили санітарні карети, не шкутильгали з передової поранені. Скарлет подумала, що все це, мабуть, відбувається на південних околицях міста, і в душі подякувала Богові, що вона не там. Ось тільки шкода, що всі сусіди, крім Мідів та Меррівезерів, повиїжджали: їй було тепер так тоскно й самотньо. Якби хоч дядько Пітер залишився — вона послала б його до штабу довідатись новини. Хоча, коли б не Мелані, вона й сама, не барячись, подалася б до середмістя і все розвідала, а так Мелані не можна покинути до приходу місіс Мід. А чого вона не йде? І де Пріссі поділась?