Філософія як історія філософії: Підручник

Філософствування Адорно відмовляється йти шляхом однозначності і вибирає першообразом художнє, естетичне з його багатозначністю та метафоричністю. Ця особливість притаманна не лише Адорно, а й іншим мислителям ХХ сторіччя, існує як тенденція сучасного філософствування, що починається з Мартіна Гайдеґґера. З останнім автор «Негативної діалектики» полемізував дуже гостро, звинувачуючи в «архаїці», в «забутті понятійності». Однак, одночасно високо цінував його наміри відродити специфічність філософії, її наміри передати невиразне, невловиме, в чому вона співпадає з музикою. Адорно, як Гайдеґґер, визначає метафору не тільки як засіб впливу висловлювання, але одночасно як засіб, завдяки якому збагачується продуктивність філософського висловлювання.

Естетична раціональність, на думку Адорно, дозволяє здійснити той коперніканський переворот, про який він заявив у «негативній діалектиці»: попри традиції, яка бере початок від Платона, вбачати благо та цінність не у вічному, незмінному, безумовному, а навпаки, в тимчасовому, відкритому, негативному. Саме ця ідея, як вважає Адорно, надає колориту незвичайності його негативній діалектиці. Але благом може бути не абстрактне заперечування, яке нехтує єдністю та цілісністю і впадає в безумне руйнування, а процесуальна негативність констеляції. В цьому моменті думки Адорно перегукуються з найболючішими проблемами, котрі хвилюють людство. Рівнозначність позицій, реалізація всезагального через відношення особливих моментів, руйнування логоцентризму, акцент на негативності, відкритості — ці думки звучать актуально, відповідно настроям сьогодення, яке вимагає ідею правомірності, рівнозначності різних способів життя. Нова діалектика не нав’язує думки, а пробуджує до сумнівів, а це і є однією з моделей нового філософствування необхідного ХХ сторіччю. Новий філософський етос повертається до людини, чия історія в ХХ столітті була історією поглибленого «божевілля», яке почалося тоді, коли індивід протиставив себе суспільству. Розколоте таким чином суспільство протиставило себе природі, а кожний людський індивід протиставляв своє духовне «Я» власній тілесній організації, і таким чином здійснився поділ на «суб’єкт» та «об’єкт», «Я» і «не-Я», раціональне на ірраціональне, свідоме та несвідоме. Лінія цього розподілу пройшла через кожну особистість, через усю людську культуру, призвівши до «роздвоєння» особистості та культури, тобто — до психічного захворювання. Фінал цього захворювання Освенцим — результат, у світлі якого розкрилася, на думку Адорно, таємниця європейської історії та культури. Таким чином, «Негативна діалектика» Адорно виявилась карикатурою на гегелівську концепцію історії: якщо у Геґеля історія є процесом прогресивного самоздійснення та самовиявлення розуму, то у Адорно історія виявилась процесом поглибленого божевілля — торжеством «запамороченого розуму».