Філософія як історія філософії: Підручник

Розділ 3 «НЕГАТИВНА ДІАЛЕКТИКА» Т. АДОРНО

Теодор Адорно (Adorno, 1903-1969) — німецький філософ, один з провідних представників Франкфуртської школи першого покоління. Захистив дисертації про Гуссерля (1924) та К’єркеґора (1930). Після приходу до влади нацистів емігрує до Англії, потім до США, де працює в Інституті соціальних досліджень.

Основні праці. «Експресіонізм і художня правда» (1920), спільно з Горкгаймером являється автором праці «Діалектика просвітництва» (1947), «До метафізики епістемології» (1956), «Негативна діалектика» (1966), «Естетична теорія» (1970).

Провідна течія постмодерністського напряму — «негативна діалектика» гостро поставила питання про те, що філософія ХХ трагічного століття не може залишитися академічно нечутливою, відмежованою від людських страждань. Видатний представник цього напряму Теодор Адорно зводить філософію з висот всезагальності в світ реальних страждань. Але, приймаючи страждання, звертаючись до одиничного, філософія повинна лишатися філософією, виконуючи своє природне призначення: пошуки всезагального та необхідного. Тут Адорно виявляє головний парадокс нового типу філософствування: як висловити біль та страждання мовою понять та всезагальності. Висловити неможливе, виявити неявне, зрозуміти незрозуміле — характерне для негативної діалектики балансування. Ідея нового альтернативного типу філософствування, де конкретне здійснюється через абстракції, здається сьогодні надзвичайно привабливою. Але деяка утопічність такої програми дозволяє стверджувати, що головне поняття негативної діалектики — нетотожне — не є поняттям, а є тільки понятійним символом, логічною метафорою. Головний парадокс — висловити страждання за допомогою понять — поглиблюється у відношенні до категорій «мімесис» і «раціональність». Адорнівська концепція мімесису принципово відрізняється від традиційної. Якщо для Платона мімесис означає, перш за все, наслідування світових явищ, які в свою чергу, відображають світ ідей, то для Адорно мімесис, навпаки, наслідування того, чого взагалі немає в дійсності, образу непригнобленої природи. У негативній діалектиці з’являються нові поняття, посідаючи в ній ключові позиції. Йдеться про внутрішню єдність, конфігурації безпосереднього, природного, міметичного та раціонального, понятійного, всезагального — коли стражданням удається увійти в понятійну тканину, знайти філософську мову. Адорно створює проект нового типу раціональності, яка зберігає характер понятійності і водночас відновлює колись знищені риси досвіду: життєвість, імпульсивність, природність. У парадоксальних духовних феноменах міметичне, природне одухотворюється та звеличується, а раціональне пом’якшується й утрачає риси жорсткого ригоризму, непоступливої однозначності. В своєму пошуку поєднати те, що не поєднується, та мислити те, що неможливо мислити, Адорно солідаризується з філософами ХХ сторіччя, зокрема, із Гайдеґґером, і, одночасно, полемізує з ними, оскільки наполягає на необхідності розуміти міметичне.