Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

…Коли я вчився у школі, ми мали звичку присягатися на Біблії — так і казали: «На Біблії присягаюсь!», та в цій Експериментальній школі Біблія була не в пошані.

— Облиш, — вирішила Джил. — Я й так тобі вірю.

— І нікому не розповіси?

— За кого ти мене маєш?

Несподівана розмова захопила уяву Джил та відволікла від сумних думок про безнадійну Експериментальну школу, але доки вони змовницьки озиралися навкруги, в очі їй впало похмуре осіннє небо, краплі дощу на листі, й вона одразу ж пригадала, що довга осіння чверть тільки-но почалася і що попереду на неї чекає майже три місяці безвиході.

— От тільки що з того? Все одно ми тут і нікуди нам звідси не подітися, чи не так?

— А я от що тобі скажу: коли ми поверталися звідти додому, дехто, — тут Юстас зробив наголос, — сам сказав, що молодшим Певенсі (то мої кузен і кузина) зворотного шляху туди вже немає. Я гадаю, немає тому, що вони побували там тричі, а більше, мабуть, не можна. Але ж про мене він нічого не казав. А раз не казав — то, може, я ще повернуся. І от я гадаю, а чи не можна…

— …самим зробити щось, аби чаклунство відбулося, — підхопила Джил.

Юстас кивнув.

— Щось на кшталт отого, аби накреслити крейдою коло, написати в ньому чудернацькими літерами чаклунські слова, стати посередині та проспівати закляття?

Юстас замислився, а потім рішуче похитав головою.

— Узагалі, раніше я й сам так гадав, хоча до справи руки так і не дійшли. Але тепер мені здається, що всі ті магічні кола та все таке інше — нісенітниця, та й годі. Ні-ні, йому б це не сподобалося. Чого доброго, він ще вважатиме, ніби ми таким чином напрошуємося в гості.

— Ти весь час згадуєш про нього… А хто ж той він?

— Там, — Юстас хитнув головою кудись убік, — його називають Аслан.

— До чого ж незвичне ім’я.

— Але воно і вполовину не каже того, який незвичний він сам, — значуще промовив Юстас. — Гадаю, нічого страшного з того не буде, якщо просто попрохати. Давай-но станемо поруч, простягнемо руки вперед, долонями додолу… На острові Раманду ми саме так і робили.

— На якому-якому острові?

— Потім розповім… Іще треба, мабуть, повернутися обличчям до сходу. Зажди-но! Де в нас схід?

— Не знаю, — чесно визнала Джил.

— Ніколи не міг зрозуміти, чому дівчатка не розуміються на сторонах світу.

— Але ж ти теж не знаєш, — обурилася Джил.

— Знаю, знаю, просто ти весь час мене відволікаєш. Так… Якщо мох тут, то схід — там. Ставай-но обличчям до отих дерев. А тепер повторюй за мною.