Жуйка

«Не будь ідіотом. Не будь ідіотом! Навіть якщо це якийсь естетський жарт Джармо, а вона лише шльондра з непоганими акторськими здібностями — ЩО мені втрачати?»

— Слухай, Хепін. У мене є дім. У мене навіть була робота, але я вже ніколи не зможу, як ти кажеш, «ганяти ”жуйку”». В мене немає грошей, я не уявляю, що робити далі, і все, що зі мною відбувається, надто схоже на витівки Джармо. Я не знаю, хто ти. Може, ти спокусила Джармо, підмовила намалювати у себе на спині «записку», а потім прибила його, розрізала на шматки й викинула в бак зі сміттям...

Хепін відпустила його руку й продовжувала дивитися у вічі. Марц відчував, що явно перегнув.

— Я нічого такого не робила. Я не знала, що Джармо написав у мене на спині, і не знаю, куди він зник. Джармо сказав тільки, що до нього в гості завтра прийде друг, з яким він би дуже хотів мене познайомити. Казав, що ти читаєш книжки...

— Стоп. Звідки він міг знати, що я прийду?

— Я не знаю.

— Досить. Вибач. Я не розумію нічого. Я записав би твій телефон, але мені нізвідки тобі дзвонити. Ходімо, я тебе проведу до зупинки.

— Я хочу до тебе додому, — Хепін набрала рис терплячої і впертої дитини.

— Навіщо? Ні! Я не готовий приймати гостей, у мене нічого там немає, — випалив він, проте вже починаючи сумніватися, що хоче їй заперечувати.

— Марце, ти зовсім не зобов’язаний виконувати всі ці реверанси.

— Що?

Хепін засміялася:

— Ти знаєш, що таке реверанс?

Марц похитав головою. Хепін відступила два кроки назад і, взявшись за поли пальта, присіла, акуратно відставивши ніжку назад, а тоді елегантно схилила голівку.

— Оце називається реверанс. Колись давно так робили дівчата, коли вітали якусь поважну особу.

Раптом вона підвела руки, крутнулася й завмерла в чудернацькій позі, яка, припустив Марц, теж мала спеціальну назву й призначення. У будь-якому разі дивитися, як танцює дівчина, було приємно.

— Якщо тобі подобається, я танцюватиму для тебе щодня.

— Мені подобається. Мені дуже подобається.