Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

— Думаю, на Морґенштерні. Звірюка! З усіх коней, яких створив Джуліан, то найшвидший.

Створив! Це слово скалкою засіло у моїй голові, і я почав міркувати, що воно означало. Авжеж, підказав мені внутрішній голос, усе так і є. Джуліан таки справді створив з численних тіней Морґенштерна, наділивши цього звіра швидкістю урагану і силою величезної парової машини.

Я пригадав, що ця звірюка не викликала в мене жодних інших почуттів, окрім страху, а вже за мить дивився на страшного коня.

Морґенштерн на добрих шість хендів[18] перевищував найбільшого з усіх коней, яких я будь-коли бачив: сірої масті, мав мертвотні очі кольору веймарської лягавої[19], а копита його світилися сталевим блиском. Він вихором мчав нарівні з машиною, а у сідлі, припавши до кінської гриви, сидів Джуліан, точно такий, як був зображений на гральних картах: довге чорне волосся, ясно-блакитні очі, лускаті білі обладунки...

Усміхнувшись нам, він помахав рукою. Морґенштерн трусонув головою, і його розкішна грива затріпотіла на вітрі, наче стяг. Ноги коня працювали в такому шаленому темпі, що перетворилися на розмиту пляму.

Я пригадав, як у старі часи служник Джуліана за його наказом нап'яв мій одяг, у якому я вже не ходив, і мучив тварину. Ось чому трохи згодом, під час одного з полювань, цей звір намагався мене розтоптати, коли я зіскочив зі свого коня, щоб зняти шкуру з упольованого оленя.

А зараз довелося знову зачинити вікно в машині, аби Морґенштерн не зрозумів із запаху, що тут є я. Однак мене помітив Джуліан, і, думаю, я правильно зрозумів, що це могло означати для мене. І справа, і зліва від нього, і ззаду, і спереду — всюди бігли люті гончаки з твердими, як камінь, тілами й сталево-міцними зубами. Вони також походили з Тіні, бо жоден звичайний собака неспроможний так бігати. Хоча, про яку нормальність можна говорити, перебуваючи у цьому місці.

Потім Джуліан подав нам знак зупинитись, і я зиркнув на Рендома. Той кивнув.

— Якщо не зупинимося, він усе одно наздожене, — мовив Рендом. Тож я натиснув на гальма, й авто, сповільнивши хід, зупинилося.

Морґенштерн звівся дибки, задригав передніми ногами у повітрі, потім ударив об землю відразу чотирма копитами і пішов легким галопом. Пси з висолопленими язиками крутилися неподалік, їхні боки важко здіймалися. Кінь блищав, ніби вкритий поливою, але я знав, що це піт.

— Ба, яка несподіванка! — характерним повільним голосом, неначе знехотя, кинув Джуліан, і величезний чорно-зелений яструб, описавши в повітрі коло, сів йому на ліве плече.

— Що правда, то правда, — відповів я. — Як твої справи?

— Шикарно, — вищиривсь у посмішці Джуліан, — як і завжди. А як поживаєш ти, як братик Рендом?

— Я живий-здоровий, — сказав я, а Рендом, кивнувши, додав:

— Чесно кажучи, я гадав, що такої години тобі буде не до полювання.

Джуліан зиркнув через переднє скло на Рендома.

— А мені подобається вбивати звірів, — зізнавсь. — І ще не виходять із голови всякі родичі.

По моїй спині, згори донизу, пробіг легенький холодок.

— Я полював, а тут ви на гримучому тарантасі, — сказав Джуліан. — Де б здогадався, що в ньому сидять такі красені! Наскільки розумію, ви не просто катаєтеся, щоб розвіятись, а цілеспрямовано кудись ідете, правда? Скажімо, в Амбер?

— Правда, — погодивсь я. — А можна поцікавитися: чому ти тут, а не там?

— Ерік настановив мене наглядати за дорогою, — пояснив Джуліан, і коли він назвав це ім'я, рука моя сягнула до одного з пістолетів у мене за поясом. Однак щось підказувало мені, що куля безсила проти обладунків Джуліана. Довелося міркувати, як ліпше вистрілити в Морґенштерна.

— Ну, брати, — посміхнувся Джуліан, — ласкаво прошу додому і бажаю вам щасливої дороги. Зустрінемося пізніше в Амбері, тепер я в цьому більше ніж певен. Приємного вам дня, — і, сказавши це, він розвернув коня та помчав углиб лісу.

— А чи не вшитися нам під три чорти? — запропонував Рендом. — Джуліан явно затіває засідку або погоню, — після цих слів він витягнув з-за пояса свій пістолет і поклав його на коліна.

Ми поїхали далі з нормальною швидкістю.

Хвилин за п'ять, коли я відчув себе спокійніше і дихання моє полегшало, знову долинув звук мисливського рогу. Я натиснув педаль «газу», знаючи, що Джуліан однаково наздожене нас, але намагався виграти час і від'їхати якнайдалі. Машина йшла юзом на поворотах, з ревом злітала на пагорби і пролітала над долинками. Дорогою нам трапивсь олень, але я, не зменшуючи швидкості, крутнув кермо й обминув тварину, уникнувши зіткнення.

Ріг лунав уже ближче, і Рендом брудно лаявся впівголоса.

Звідкись спало переконання, що нам ще їхати та їхати цим лісом, і мушу визнати, мене то аж ніяк не тішило.

Дорога стала рівною й прямою, як стріла, і приблизно хвилину я гнав машину, витискаючи з двигуна все. Поки ми так летіли, рев рогу дещо віддалився. Потім дорога змінилася: суцільні закрути й зиґзаґи, їхати довелося тихіше. І знову Джуліан почав нас наздоганяти.

Ще хвилин через шість я побачив його у дзеркалі заднього виду. Він летів дорогою в оточенні своєї зграї, котра гавкала та вищала, не відстаючи від господаря.

Рендом опустив скло у вікні машини, ще за хвильку висунувся в нього і почав стріляти.

— Дідько взяв би його обладунки! — вилаявся він. — Я поцілив у нього щонайменше двічі, а йому хоч би що!