Блискавиця Перунова [uk]

— Рогдане! — мовив Далебор спокійно, — ти нагадуєш мені тих хрещених людей, котрі нарікають на жорстокість язичницьку, забуваючи при тому розповісти, що накоїли самі. Хвала Богам, я не від учора знаю і Всеслава, і тебе. То ж з чого усе почалося? Адже, коли Ізяслав зайняв київський стіл по батьковій смерти, Всеслав йому союзником був…

— Та був, — буркнув Рогдан неохоче.

— І на торків разом ходили…

— Та доводилось…

— А що ж сталось два роки тому?

— Ну, — поволі розпочав Рогдан, — пішли ми на словенів… Псков взяли… Тоді Новгород…

— Тобто — вотчини Ізяславові, — хмикнув Далебор, — взяти — взяли, а розуму утримати, певне, не вистачило. Чи замало було Всеславу кривицьких земель?

— А тоді, — обминув питання Рогдан, — старші Ярославичі пішли на нас. Сам Ізяслав ніколи б не наважився на це, він бо, як усім відомо, ліпий тілом, але простий духом. Але брати його… Ой, не прості! Що Святослав, що Всеволод… Словом, стрілися ми на Немизі-ріці. До цього Ярославичі спалили Мінськ… Небо було у вогні. Мороз лютий, сніги глибокі… Страшна була січа, багато воїнів загинуло в снігах! Кістьми людськими засіяно нині береги тої клятої річки…

— Немає інших ворогів! — буркнув Далебор, — вовки — і то рідше один одному горлянки перегризають, аніж Володимирові нащадки!

— Розбили нас, — продовжував Рогдан, — тяглася ця війна до літа, аж поки Всеслав зрозумів, що не подужає сам їх трьох. Вони теж, нібито, погодились на мирову. Листа прислали. Прийди, мовляв, до нас на перемовини, цілуємо хрест святий, що тобі лиха не зробимо… Я й досі кляну себе, що повірив їхньому цілуванню! Але ж і Всеслав повірив! Хитрий Всеслав! Поїхав він до них з сином, Рогволодом, узяв з собою кільканадцять наближених. Я теж був із ними. Тільки ми на човні Дніпро перепливли — тут нас і пов’язали. Ніхто навіть меча вихопити не встиг.

— Як ти вибрався? — спитав Далебор аж ніяк не співчутливо.

— Відпустили за викуп через півроку. А Всеслав у темниці… Вони його не випустять. То все Святослав Чернігівський! Ох, і лис! Ізяславу втисли Полоцьк, а Новгород Святослав забрав собі! І тепер Ізяславу немає іншого виходу…

— Як вбити твого князя, Рогдане… — докінчив волхв.

— Ізяслав ніяк не може наважитись, — мовив Рогдан пригноблено, — але на нього тиснуть і брати, і наближені. Щоправда, зараз їм не до Полоцька. Зі степу йде новий ворог!

— Кочівники? — спитав Далебор.

— Кипчаки, — сказав Рогдан, — люті, як зграя скажених псів. Переяславці продражнили їх половцями, бо волосся світле мають, мов та полова. Покручі якісь, їй-бо… Вперше вони поткнулися до них у рік Кривавої Зорі.

Вогник пам’ятав ту блукаючу зірку, що палала на нічному небі кривавим вогнем. Далебор ще називав її Мечем Перуновим.

— За рік до того ми билися з торками, — продовжував Рогдан, — в союзі з Ярославичами! Ха! Нині здається, що це байка! Так от, торки ті — присяжні вороги кипчаків і казали, що з ними зладнати важко. А нині вивідачі їхні говорять, що кипчаки рушили усією ордою, і торки в союзники Всеволоду Переяславському набиваються. Та як би там не було, а Всеславу зосталося жити до першої битви з кипчаками. Програють Ярославичі, чи виграють — Всеславу кінець!