![Блискавиця Перунова [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Блискавиця Перунова [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Хрещення Русі #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Блискавиця Перунова [uk]». Краткое содержание книги:
Вогнедар Борич, головний герой повісті, походить зі старовинного вояцького роду. Хлоп’ям він став свідком винищення своєї родини князевими дружинниками. Вогнедарові родичі дотримувались предківської віри, і його дід Гатило покинув службу у князя Володимира опісля кривавого хрещення. Та меч «бога християн» таки віднайшов непокірних Боричів. Малого Вогнедара врятував жрець Перунів Далебор, котрий колись був приятелем його діда. Старий жрець виховав дитину у звичаях предків, навчивши однаково добре володіти і словом і мечем. Нині юнак прагне помститись за загибель близьких. Та страшна таємниця розкривається перед ним — зрадник, котрий привів княжих дружинників до родового вогнища теж має прізвище Борич…
Битви та поєдинки, картини з життя лісових весей та прадавнього Києва, образи людей які тоді, як і в усі часи змушені вибирати між правдою та неправдою — про все це розповідає повість. Її автор — Мирослава Горностаєва є жрицею громади Рідної Віри «Арійський шлях», тож в повісті викладено нетрадиційний погляд на деякі історичні події. Адже більшість українських історичних повістей сьогодення співає хвалу переможному християнству, що принесло культуру темним дикунам. Ми будемо раді, якщо вдумливий читач, прочитавши цей твір, змінить свою думку.
— А як ви опинилися у Полоцьку?
— Випадково… Коли повертався з Руяну. Я взагалі-то не заходив у гради. Не тому, що за життя своє боявся — страшно було дивитись, як здрібніли люди. За якихось кілька десятків літ… По весях це не так видно, себто по лісових весях, де ще тримається рід. А в градах та у селах боярських — нема чим дихати вільній людині. Вірно ото говорить Тверд — негоже вовку жити межи псів. І він, і Ярволод — сини боярські з родин вояцьких. Могли б жити в розкошах, однак кинули все, бо теж є вовками.
— А де ви зустріли Всеслава?
Далебор усміхнувся:
— Зустрів одразу, як він носа на світ Божий виткнув. Я у його матері-княгині пологи приймав.
Видно у Вогника був дуже очманілий вигляд, бо Далебор насмішкувато блиснув золотавими очима:
— В житті, воїне, всяке трапляється. Не є я цілителем, але ж люди бачать волхва, про яких чутка іде, що можемо ми все…І байдуже людям тим, що навчали мене життя відбирати, а не помагати йому на світ приходити…
Волхв вигідно розташувався на розстеленому Вогником плащі і приготувався до довгої оповіді. Юнак, радий з того, що наставник нарешті полишив свої похмурі думи, затамував подих.
— У Полоцьку, — продовжив Далебор, — вилікував я від вогневиці сина одного ремісника. Ну, й потяглись до мене люди зі своїми болячками. За життя ізгойське, звісно, навчився я лікувати, потім на Руяні не байдикував, а вчився у дітей Світовида всьому, чому можна було. Ну, а в ранах кожен Перунич має тямити, що й до чого. І полинула чутка Полоцьком: у Кукші — так того ремісника звали — поселився кудесник, що будь-яку хворобу зцілити може.
І ось сиджу я у Кукшиному дворику, коли заходять хвірткою княжі гридні. Четверо височенних кривичів, один в одного, що твої дубочки. Бідолашний Кукша побілів на виду і кричить мені: «Тікайте, Віщий!» Обдивився я воїнів тих і зостався. Один на чотири — для Перунича не так, щоб і багато, а страх перед смертю вояцькою вже давно у душі моїй не ночував. У ту мить, коли хотів я сплатити життям за віщування арконське, позбувся я страху смертного.
Один з тої четвірки і говорить до мене:
«Се ти — отой волхв, котрий вилікував Марту-челядинку?»
Якусь жону з княжого двору я таки і справді лікував, хоч хвора вона була більше на жіночі вереди, аніж потерпала від справжньої хвороби. Говорю:
«Мабуть, я…»
«Князь Брячислав, — каже гридень, — хоче тебе бачити.»
Відповідаю:
«Коли князю кортить зі мною поговорити, то най прийде сюди.»
Постояли гридні, порадилися. Я меча поближче присунув, та й сиджу собі.
Врешті, подалися вони геть. Кукша метушиться, просить, аби я хоч сховався де… Вдячний був чоловік мені за синове одужання.
Через деякий час — кінь затупотів. І входить до Кукшиного двору чоловік. Зодітий багато, але без оцих ромейських витребеньок. Плащ руянської шерсти, біла сорочка з тонкого полотна з наським гаптуванням. Гривна золота на шиї… Штани, чоботи — все місцевого крою. Лице молоде ще, гарне, вусики підковою…Очі з-під шапки — як грозове небо. Меч при боці… Кукша шепоче мені: «Пропали! Се ж сам князь! Брячислав Ізяславич!»
«Чого, — відповідаю, — пропали? Треба чоловікові, ось і прийшов…»
Пита в мене Брячислав:
«Се ти — волхв-цілитель?»
«Я, — відповідаю, — майстер меча, Перунів воїн.»
«Але ж ти зцілив мою служницю!»
«То, — відповідаю, — випадковість.»
«Волхве, — говорить він тоді, — жона моя помирає!»
«Що з нею?» — питаю.
«Дитя народжує, але щось сталося… Мучиться вже третю добу.»
«Нема у Полоцьку сповитух?» — питаю.
«Нічого, — каже, — не можуть вдіяти ні сповитухи, ні навіть лікар заморський.»
«Ну що ж, — говорю, — нехай жерці ваші моляться за її душу.»
«То не поможеш?!» — аж крикнув.
«Мене, — кажу, — учили нищити ворога, а не приймати пологи. Лікували ж люд жриці-берегині. У Полоцьку мала бути Святиня. Адже була?
Побілів він на виду і мовить тихо:
«Путята-воєвода спалив Святині полоцькі…»
«А наказав йому хто?»
Він, ще тихше:
«Дідо мій, Володимир Святославич…»
«І ти, — питаю, — нині кличеш мене, аби поміг я на світ прийти його правнуку? Та хоч би і вигинув весь ваш зрадницький рід, що мені до того?»
Він руку поклав на меча свого. А я свого меча поклав собі на коліна, та й сиджу собі.
Зірвав тоді Брячислав з себе шапку, соболями обшиту, і кинув мені під ноги.
«Життя моє, — каже, — бери, хоч всієї моєї крові не вистачить за ту, що дідо мій пролив! Але врятуй жону і дитину! Золота тобі не пропоную, бо чув, що не беруть волхви плати за силу свою!»