Маркус і Діана. Світло Сіріуса

Сіґмунд жив далеченько — у забудованій дільниці міста. Він саме їхав велосипедом дорогою й на півдорозі зустрів Маркуса. Не домовляючись заздалегідь, вони обидва поспішали побачитися. І так бувало не дуже й рідко. На думку Сіґмунда, то через те, що вони обоє перебували на одному й тому ж діапазоні космічної хвилі. Отже, не змовляючись про зустріч, вони вміли посилати один одному електричні вібрації. «Нам із тобою не потрібен телефон, — казав він. — Досить лише подумати один про одного».

Він пригальмував і зупинив Маркуса, який мчав дорогою.

— Привіт, — спокійно мовив він. — Я так і знав, що тебе зустріну.

Маркус, власне, не вірив у Сіґмундові космічні хвилі. Часом вони й не зустрічалися на півдорозі, а коли й зустрічалися, то лише тому, що дуже часто бігали один до одного в гості. Одначе певності він не мав, — із Сіґмундом ніколи не можна було мати певності. Якщо хто й був напханий космічними хвилями, то це Сіґмунд.

— Я отримав листа, — видушив із себе Маркус.

— Цікаво, — мовив Сіґмунд. — Я думав, ти захочеш піти зі мною скупатися.

— Від Діани Мортенсен! Я отримав листа від Діани Мортенсен! Довжелезного листа!

Така новина змусила Сіґмунда заціпеніти.

— Уяви тільки собі! Вона написала про все на світі… про те, як їй ведеться… що насправді вона самотня… що любить природу… що мріє зіграти Шекспірову Джулію і ще всяке таке.

Аж тут до Сіґмунда вернувся дар мови.

— Джульєтту, — поправив він.

— Що?

— Ти хочеш сказати Джульєтту. Джульєтту в «Ромео і Джульєтті».

— Авжеж, хіба я сказав не так? — спитав Маркус, що вже й забувся про Шекспіра, бо тепер у його голові завертілася інша думка. — А що як я перебуваю на одній і тій же комічній хвилі ще й з Діаною Мортенсен? Га?

Сіґмунд мав багато гарних рис. Але поганюча риса була в нього та, що він страшенно не зносив становищ, які випливали з-під його контролю. Відчуваючи, що становищем опанував хтось інший, він намагався суперника присадити й починав поводитися зневажливо, іронічно й пихато. І от саме тепер становище було поза його волею.

— Власне, хвиля називається космічною, Сімонсене, — кинув він досить поблажливо.

— Чого це ти називаєш мене Сімонсеном? — спитав Маркус, який загалом не помічав, що товариш безуспішно силкується опанувати ситуацією.

Сіґмунд махнув на нього рукою.

— Скажи, Маркусе… чому… я хочу знати, чому…

— Чому вона мені написала?

Сіґмунд мовчки кивнув, і справжній володар становища заходився оповідати.

А як тільки закінчив свою оповідь, то подав Сіґмундові листа від Діани Мортенсен, і той прочитав його, не зронивши ні слова й забувши навіть думати про те, хто володів ситуацією, а хто не володів. Він згорнув листа, віддав його Маркусові й подивився на нього вже іншими очима.

— Хай тобі грець! — вигукнув він.

— Вона думає, що я мільйонер, — сказав Маркус.

Сіґмунд кивнув і хихикнув. Маркус ніколи досі не чув, щоб він хихикав. На його думку, хихикали лише дівчата, але Сіґмунд хихикнув не якось там єхидно, а приємно, ніби на підтвердження того, що віднині в них з’явилася спільна таємниця, про яку відомо тільки їм двом. І Маркус теж хихикнув: