Історія польсько-українських конфліктів т.3
- Автор: Сивицкий Николай
- Серия: Історія польсько-українських конфліктів #3
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: ім. Олени Телыги
- ISBN: 966-7601-62-5
- Переводчик: Петренко Є
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія польсько-українських конфліктів т.3». Краткое содержание книги:
Кожного, хто високо оцінив важливість і актуальність виходу в світ трьох томів книги Миколи Сивіцького «Історія польсько-українських конфліктів», просимо приєднатися до нашої сердечної вдячності п. Ярославі Барусевич та Дослідній фундації ім. О.Ольжича в СІЛА за сприяння у виданні цієї книги.
Цікавим прикладом є тут праця доцента Ришарда Тожецького з Інституту історії ПАН. Це провідний знавець польсько-українських відносин міжвоєнного і воєнного періоду, має багатий науковий доробок і серед українознавців вважається експертом. Розшукуючи матеріали для докторської роботи на тему «Українське питання у політиці III Рейху (1933–1945)», що була опублікована у 1972 році, він оглянув крайові і закордонні архіви, головним чином німецькі, звертався до відомих діячів й істориків ОУН, які перебувають в еміграції, що дало йому можливість глибоко вивчити тему і розкрити такі деталі, на які не спромігся жоден історик. Завдяки цьому книгу шукали у США та Канаді навіть тоді, коли її наклад вже було вичерпано.
І все-таки автор не вийшов за межі шаблону, створеного для української проблематики. Навпаки, він його продовжував будувати. Тобто показував, що найгіршим ворогом були українські націоналісти, які хотіли збудувати українську державу (чому таке прагнення було злом — не пояснює), «вели криваву боротьбу з комуністами, які захищали інтереси України» (sic! див. с. 349). Нігілістичні бої УПА потягли за собою численні українські жертви, «гекатомби жертв цивільного населення, війська і міліції в СРСР, Польщі й Чехословаччині» (с. 330), УПА «стала синонімом знищення, вогню і вбивств» (с. 346), тоді як польські підрозділи, а особливо «Рися» з БХ проводили тільки акції у відповідь (с. 300). Націоналісти, «заохочені гітлерівцями до боротьби з СРСР (!), заплатили за це не тільки знищенням власних сил, але й здобутків українського народу, жертвами народу, в ім'я якого нібито присвятили себе і воювали». Насправді «більше думали про задоволення власних політичних амбіцій, ніж про країну» (с. 331–332). «І це саме комуністи наново створили умови для розквіту матеріальної і духовної культури українського народу» (с. 350). І так далі.
Через двадцять років (1993) була опублікована докторська робота Р. Тожецького: «Поляки і українці. Українська справа під час Другої світової війни на території II Речі Посполитої». Це ніби книга іншого автора. Тут вже нема звинувачень українських націоналістів у тому, що вони хотіли збудувати власну державу. Автор ніби хоче представити дійсність делікатно, щоб нікого не образити. І так різанину поляків на Волині він називає братовбивчою боротьбою, а різанину українців на Любельщині тільки подіями. Також він показує роль польського націоналізму в загостренні відносин і стверджує, що «від вересня 1939 року не було шансів на польсько-українське порозуміння, бо у міжвоєнні роки багато було зроблено, щоб взаємні стосунки стали неприязними або ворожими» (с. 200). Якщо навіть з польського боку були спроби проведення розмов з українцями, то вони були знівечені ендеками, хадеками та іншими течіями польського націоналізму, заборонами уряду в Лондоні, «який не допускав до предметних розмов польську сторону через злу волю частини польського суспільства у Східній Галичині, яке не хотіло йти на жодні поступки» (с. 274).
«Рішення про відкриту боротьбу з окупантами української землі, — читаємо на с. 258–259, — прийнято 17–21.03.1943 р. на III конференції ОУН(р); «відкриту» не означає спрямовану на фізичне знищення (…). Також у березні-квітні почалася братовбивча боротьба на південному Поліссі. (…) Ставлення поляків до поліщуків, значною мірою українців, було у цей час ворожим. Польське населення більш нетерпляче очікувало повернення радянської влади, ніж на Волині. (…) Урядах радянських партизан опинилося приблизно 5 тисяч поляків. Це була вода на млин української націоналістичної пропаганди, яка так само старанно (!) використовувала скандальну поведінку частини польського суспільства на Волині. (…) Адміністрація на Поліссі, як х на Волині, була значною мірою польською. Польська доповідь виділяла тут три групи людей: «одні не переймаються», діють не на користь окупанта і стараються допомагати місцевому населенню; інші поляки «від усієї душі ненавидять» українців, білорусів і взагалі все місцеве селянське населення; ці дотримуються і самовіддано виконують розпорядження окупанта, спрямовані проти інтересів місцевого населення; (…) у деяких випадках вони гірші від німців. Третя група поляків — це найбільш «відсталий або несвідомий елемент, співпрацюють з гестапо як донощики. Гітлерівці втягують до такої роботи навіть молодь».