Листя землі. Том 1

І плакала Дарина, і казала далі: «Не подумай, що я приїхала, аби застерегти тебе чи відмовити від обраного шляху, боронь Боже. В очах твоїх нині та ж щаслива, рожева пелена, крізь яку і я дивилася на світ у твої літа. Лише життя може тебе протверезити. А може, це вже я зістарилася духом, хто нас розсудить? Ні, спершу так і було — фіктивний шлюб. Мислицький довіз мене до столиці і передав братові. Потому ми зустрічалися з ним на вечірках, рефератах, у гуртках, столичне життя вирує. Я любила слухати, коли він виступав. Він здавався таким розумним і мужнім, справжнім революціонером, вимагаючи негайного оновлення світу! Тоді він переконував нас, що Росію легко збурити шляхом організованих селянських бунтів. Що буде потім — ніхто особливо не замислювався, та й сам Мислицький, мабуть. Головне — роздмухати пожежу, звершити кривавий суд над існуючим злом. Малося на думці, що після соціальної катастрофи світ водночас стане добрим і настане царство правди й справедливості. Втім, пізніше я зрозуміла: самолюбному Мислицькому бачилося, що збунтований народ саме йому доручить вершити страшний суд і саме на його долоню покладе ключі від раю земного, а він уже вирішуватиме, перед ким одчинити ворота раю, а кого послати до пекла. А поки що ми з ним пішли в народ. Працювали у Тверській губернії, це було зручно для конспірації, папери ж засвідчували, що ми чоловік і жінка. І настав день, коли я сказала, що люблю його. Мабуть, я щиро це сказала. Ми стали чоловік і жінка уже не фіктивно. Але незабаром із села довелося тікати, Мислицький не визнавав конспірації у розмовах із селянами, полюбляв ефекти, голосне слово, милувався собою, а за це доводиться платити. У Петербурзі ми оселилися в одній квартирі. І ось десь за рік спільного життя Мислицький почав говорити про вільну любов, право на яку, мовляв, дають наші переконання, наша жертовність в ім’я народу, наша вищість над темною, несвідомою масою. Боже, як я ненавиджу відтоді, коли тваринні інстинкти, моральний розклад особистості маскують дзвінкою революційною фразою! Я надіялася, що це лише теорія. Потім виявилося, що давно настав час практики… На заняттях недільної школи Мислицький зазнайомився з молоденькою курсисткою, недавньою сільською вчителькою. А задурити голову жінкам він умів, вбираючись у личину втаємниченого, відчайдушного революціонера, який щохвилинно ходить по тонкій линві над проваллям… Одне слово, курсистку він звабив, запевнивши, що наш із ним шлюб фіктивний. І — покинув, коли та призналася, що чекає від нього дитину. Курсистка прийшла на зібрання нашого гуртка. Того вечора — іронія долі — Мислицький виступав з рефератом про жіночу емансипацію. Курсистка підвелася, перервала доповідача і гукнула у вічі йому: «Ви, Мислицький, не маєте права виголошувати святі слова про революцію, свободу і любов, бо ви негідник, ви одурили мене, ви убили мене!» І курсистка стрелила в себе. Пробач, я знову плачу, це було жахливо… Вона стрелила в себе, а треба було стріляти в нього, підлотника. І ось я порвала з усім, чим до того жила, поїхала в Пакуль. І ніколи, ніколи я вже не повернуся в той світ. Мабуть, ти дорікнеш: особисте горе затьмарило для мене високі суспільні ідеали, в ім'я яких ми жили й боролися. Але все це складніше, принаймні для мене, тепер, сьогодні. Звичайно, розумом осягаю: не всі у нашому середовищі такі, як Мислицький, більшість людей, що присвятили себе революційній роботі, чесні й моральні. Але якщо таких навіть одиниці, про яке царство правди й чистоти може йтися завтра, коли вони справді захоплять політичну владу і поведуть наш неграмотний, не звиклий до демократичних свобод народ за собою? Ось що мене мучить. Я болісно роздумую: невже те, чим ми займаємося, ці постріли, ці динаміти, цей заклик до страшного суду над усім сущим — єдиний шлях служіння нашому народові? Земство відкриває школу в Рогощі, я там учителюватиму. Батько погодився, що так буде краще для нас обох. Не можу ж я сидіти склавши руки, користаючи з праці рабів наших учорашніх і нинішніх. Трагедія в тім, що історія не дарує для нашого покоління особливого вибору: або ти паразит на тілі народному, або борець з несправедливістю. Соціальна байдужість у всі часи якщо не примножувала, то підтримувала зло. Батько мені нещодавно у хвилину відвертості казав: «Ви, молоді, з любові до народу сотворили релігію новітню. Але це все ілюзії, за які вам або вашим дітям доведеться тяжко розплачуватися. Народ — він теж різний, не з кісточок рахівниці, а з живих людей складається. І матеріальні потреби навіть великих мас людських не можуть замінити Бога в душі. Але, мабуть, ваші поривання — це чесніше, аніж марнування життя на примноження маєтностей і чинів, як робило моє покоління». Батькові нашому останні події теж багато в душі перевернули. Напиши йому…»