Листя землі. Том 1
- Автор: Дрозд Владимир Григорьевич
- Серия: Листя землі #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Листя землі. Том 1». Краткое содержание книги:
Володимир Дрозд — широковідомий письменник. Він автор багатьох романів, повістей, оповідань, що перекладені російською, а також багатьма європейськими мовами.
Художники: О. І. Яцун, В. Ф. Яцун
І ще свідчу я, що життям своїм набув і розумом урозумів. Є мова тварин, комах, птахів і кожної бадилини, але не кожному дано її розуміть. Є мова землі, і тільки той, хто робить на землі з любов'ю та шанобою, чує її. І не можна землю бити, і дітей сього треба навчать, і не можна землю лихим словом згадувать, бо земля мати, а ми сини й дочки її, се свідчу я, Нестор, чиї діди й прадіди з роду оратаї. І є мова душі людської, і розуміть її іншому ще важче, аніж мову тварин, рослин, птахів і землі, але тільки тоді й станемо людьми, як урозуміємо.
А се батько мене навчали, і я свідчу. Як складно світ сотворений! Богів шлях на небі, зорями всіяний, і в пекло веде він, і в рай. Усе зло у світі від диявола, а хто ж його сотворив, як не Бог всемогутній! І хто сотворив дідьків, перелесників, болотяників, скарбників, усе воїнство чорне, од яких людякам самі капості? Де кущ бузини виріс, нічого не будуй, бо там живе чорт. І очерет чортам належить, і осот, і нема там продиху людині, де очерет та осот, і тольки чорнобиль від чортів рятує, і на Івана Купала обтикують чорнобилем стріхи хат. І як вогонь горить на болоті, то болотяник людяк заманює. І як у полі чи в лісі вогонь горить, то чорт просушує закопані скарби. І коли вітер сильний, то чорти, заковані Богом, сіпаються. І коли смерч, то чорти позривалися з ланцюгів, борюкаються. А якщо Бог чортів сотворив — бо хто інший? — не міг йон і чортам хоч крихту добра не дать. Розказував батько, і я свідчу: сонце — се вогняне колесо, і викочують його щоранку чорти, уся ота нечисть, що капостить людякам, хоч сонце при цім спалює їх нещадно і нищить, і без чортів, якщо вони не накладуть життям своїм, день завтрашній ніколи не настане, і буде тьма вічна.
І навчав мене батько, а я людові свідчу, хто після нас житиме: брехнею увесь світ обійдеш, але назад не повернешся. Змовилися два чорти: ти перекинешся на коня, а я тебе продаватиму дурним людям. Продам та гроші злуплю — і ноги за плечі. А ти уночі знову у свою чортячу шкуру вберешся — та й за мною навздогін, і так весь світ, од села до села, обійдемо і мішок грошей від дядьків нахапаєм. І обійшли яни весь світ, і на край світу з повним мішком грошей придибали. А як стали яни назад вертатися, у першому ж селі дядьки упізнали їх, з обох шкури здерли, соломою набили і замість опудал на грядках поставили, на страх горобцям та воронам.
І ще навчав мене батько, а я людям свідчу: людина — як лоза, легко вона гнеться, але трудно ламається. Прийшов диявол до Бога та й мовить: «Боже, як багато люду розплодилося з волі твоєї на землі! Нащо марнота така? Дозволь, Боже, я плестиму з твоєї людоти кошовки, коші, посудини для зерна та різні витребеньки, день плестиму, день продаватиму на базарі, і грошоту матиму, і люду на землі менше роїтиметься, бо вже стогне земля». — «Роби, як задумав», — посміхнувся Бог. І почав диявол плести з людяк, що йому заманеться, і радів йон із своєї задумки, бо люди гнулися ліпше, аніж лоза лугова. Весь день працював диявол у поті чола, а як вечоріло, засинав, милуючись плодами рук своїх, засинав, щоб удосвіта з кошелями та коробами на базар брести. Але не було з чим удосвіта до базару йти, бо, поки спав диявол, люди випростувались. І починав диявол уранці все спочатку, і плете досі, але ні шеляга з тої роботи своєї не мав і не має, бо люди хоч і гнуться, але не ламаються.
А в кого голова на плечах єстяка, той урозуміє балачку мою.
І навчала мене мати, а я свідчу для вас, хто після мене буде: не вірте, коли казатимуть, що немає душі в людини, а є лише тіло тлінне. Людина без душі ніби й жива, але мертва, а душа світу — людина. Як згубить людина душу свою чи продасть чорному Богові за земні солодощі, навчала мати, і світу не стане: закипить, запалає земля, а небо згорнеться у вогняний клубок і впаде навіки. Хвалилася піч вогню, як усі її люблять та шанують: коли випаде з мене цеглина, люди біди чекають; а коли ближнього поховають, до мене долоні тулять, щоб я від смерті оборонила; а як іде хто з дому в далеку дорогу, заслінку в мені відчиняє, щоб повернутися живим та дужим; а ще кажуть про щасливих людей — у пічурці народився. Слухав-слухав вогонь у печі ту похвальбу, скалячи золоті зуби, а далєй обридло йому. Залишив йон піч та й побрів, куди очі бачать. І вистигла піч, і зробилася як мертва, купа глини, та й годі, хоч усе ніби лишилася, як і було, тільки тепла не стало. І обминали її люди, і заросла стежка кропивою та будяками, і розсипалася піч з годами, і зникла без сліду. Отак і душа в людині, як вогонь у печі: поки є душа — є людина, а поки е людина — є світ білий.
І навчала мати мене, а я свідчу для вас, хто житиме завтра: живе душа людська, допоки добро в душі є, а як проросте зло натомість — вмирає душа, як дерево, якому корінь підрубано, хіба що з дятлами воно розмовляє, поки впаде і розсиплеться на порох. Є злодухі, які хочуть уподобитися янголам і засвічують своє світло на небі. Але зірку таку, як і душу злу, оком видко: тьмяна вона. І скидають янголи її на землю. І хто поставить хату свою там, де впала зірка, засвічена на небі бісом, сам лихим стане і помре душею. Бо зло — як зараза, як чума, як пустеля: дихає пекельно і на всі дні землі. І лише той врятований буде від його пекельного палу, хто добро чинить. Позаздрив диявол творящому Богові та вирішив і собі сотворити людину з піску й глини: «Сотворимо чоловіка, якого не знали одвіку!» І зліпив, і була та людяка для ока не гірша од Богом сотвореної. «Слава! Слава! Слава!» — загукали пекельники, дідьки, болотяники, лісуни і вся інша нечисть, яка навколо юрмилася. «Ух, — мовив притомлено диявол, — тепера вдмухнемо у тіло дух!» І вдмухнув йон дух свій, нечистий, злий. Закліпало творіння диявола очима, ворухнуло тонкими пальцями і пішло по світу. І всі дивувалися, бо думали, що се людина. Та скоро відкрилося людям, що не людяку диявол сотворив, а Канцеляриста, бо лише нечистий і вдатен отаке сотворити, бо зло тільки зло і родить. І заплакали людяки кривавими слізьми од того Канцеляристи, 5 ще довго плакатимуть, допоки добро не переможе усе зло світу і на всі дні землі. Так мати казала і я кажу.
А в кого голова на плечах єстяка, той урозуміє.
І зайшов до мене Потап Гончий, що я його з того світу повернув, зайшов тютюну позичити. І прочитав я йому з Книги днів. А Потап послухав та й мовить до мене: «Ось ти, Несторе, грамоти а царській службі вивчився, до Книги про життя земне й небесне пишеш, і слава між людяк у Краї іде про тебе як про мужа вельми мудрого.
Так скажи ти, Несторе, мені, темному, про таке: калі ж у возі задні колеса та наздоженуть передні?»
І не знав я, як відповісти, хоч між людяк Семирозумом прозваний.
Книга про любов і ненависть
…А ще живий був Нестор, Семирозумом прозваний. І сидів він на призьбі під хатою шкільною, а я, Марія Журавська, дочка пакульського пана Михайла Журавського, верталася від хворої. Навчалася я тоді на фельдшерських курсах у Мрині і, до батька в помістя наїжджаючи, гляділа селянок пакульських. І підвівся назустріч мені Нестор, Семирозумом прозваний, пильно глянув мені в лице, а були очі його жалкі, як дві оси. І зробилося мені від погляду його страшно, бо різне балакали прості люди про відставного солдата. Але мовив до мене приязно: «Звольте, панночко, долоню показать — долю вашу скажу». Зняла я рукавичку і руку Нестору угору долонею простягла. Прочитав Нестор долоню мою, наче сторінку книги, опечалився з лиця і низько вклонився мені. І дивувалася я, бо гордий був Нестор, не стеливсь перед панами, нібито із самим Богом на небі розмовляв, як із людиною: «За віщо увага до мене така, Несторе?» — «За великі муки жисті вашої я вклоняюся, — мовив Нестор, Семирозумом прозваний. — А ще вклоняюся, бо на схилі днів ваших відкриється вам одна з великих таїн світу нашого страшного. І скажете про таїну людям, але не вчують ті, хто житиме в одночассі з вами, а вчують, хто прийде потім і пройде шляхом своїм хресним. Се в природі людяцькій: знать і не вірити, покуль ціну велику не заплачено».