Листя землі. Том 1
- Автор: Дрозд Владимир Григорьевич
- Серия: Листя землі #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Листя землі. Том 1». Краткое содержание книги:
Володимир Дрозд — широковідомий письменник. Він автор багатьох романів, повістей, оповідань, що перекладені російською, а також багатьма європейськими мовами.
Художники: О. І. Яцун, В. Ф. Яцун
І казав до мене Іван Коляда (усе, чим жила тоді, вмерло, і я давно вмерла, а слова його пам'ятаю): «Син дяка я, а по матері кріпак. Дід мій помер під батогами, мати розказувала і плакала. І ще на моїх очах людей, що провинилися за тиждень перед паном, біля ґанку панського різками сікли щонеділі. Це не голосні слова, це правда: у мені він з народження, біль мого народу, вона у крові моїй, віковічна образа мого народу. У сусідньому з нашим селі скоро після відміни кріпацтва одурені, залишені без землі селяни наважилися не порадіти з царської милості… Солдати оточили село і стріляли в людей залпами. Я, хлопчак, чув ці постріли і чую їх досі. Але на лаві семінарській найменше думав я про долю мужицьку. Між мужиком і мною освіта вимурувала стіну, і вона вищала з кожним роком. Мій честолюбний батько мріяв, що син його стане попом. Я прагнув іншого — вивчитися на лікаря. Я покинув семінарію та вступив до медичної академії. Я був холодний і голодний, я випрохував уроків, як милостині. Батько, сільський дячок, та ще й багатодітний, мало чим міг допомогти. І все ж я скінчив два курси. Навколо мене вирувало життя, студенти гуртувалися, читали Лаврова, Бакуніна, Ткачова, ішли за свої переконання в тюрми, на заслання, а я заплющував очі, затуляв вуха, я хотів знати лише одне — науку. З усієї сили я переконував себе: виборю незалежне становище, а вже потім дбатиму про народ, поки що, Іване, дбай про себе, лише про себе. Після другого курсу на вакації я поїхав у рідні краї. І знову я побачив те, про що волів забути, здобуваючись на диплом лікаря: злиденність, безправ’я селян і нахабство чиновництва та панства. Ви знаєте нашу провінцію: тут усе як на долоні. І душа моя знову відкрилася для горя народного. У селі один із родичів запитав мене, що я роблю в Пітері. «Навчаюся на лікаря», — не без гордощів повідомив я. Селянин сумно посміхнувся на мої слова: «Осилиш свою високу науку і сядеш на плечі наші, ще й поганятимеш, як інші нахлібники». «Я лікуватиму вас! — наступав, рятуючись од власних сумнівів. — Діти по селах мруть, як мухи!» — «Дітей наших спершу треба нагодувати І одягти, а вже тоді вдаватися до твоїх ліків». І я нічого не міг заперечити, бо все бачив на власні очі. Іншою людиною повернувся я до столиці. Я скинув егоїзм, як одяг, з якого виріс, а душа моя під ним ще жива була. Хвиля суспільного руху підхопила мене, понесла у вир подій і несе досі. Студентський гурток, до якого я приєднався, організував слюсарну майстерню, і невдовзі я вже знайомив робітників з основами політичної економії. А потім, як у нас ведеться, камера попереднього ув'язнення. Я не встиг дуже намуляти очі жандармам і відбувся порівняно легко: мене вислали в край, де я народився. Але я не захотів гнити в рідному селі під недремним оком провінційної поліції і з паспортом на чуже ім'я опинився в Києві. Відтоді я належу не собі, а революційній організації. Але для вас, Маріє Михайлівно, такого життя я не побажав би.
Нині чимало вас із затишних віталень летить на вогонь майбутньої революції, але цей вогонь легко обпалює крила довірливим і безпечним неофітам. Панянки у вітальнях задумливо курять цигарки, розбалакують про емансипацію і соціалізм, поки служниці готують для них вечерю, — ненавиджу моду на революцію! Ми вдячні вам за попередження, вдячні за турботу про нас, але вертайтеся під крило свого батечка, виходьте заміж, народжуйте діток, це теж потрібно, для тої ж таки революції майбутньої, а вогонь боротьби залиште для тих, у кого душа від народного горя затерпла. Жорстоко з мого боку, знаю, але мушу сказати вам заради вашого ж блага: у революцію не граються з провінційної нудьги. Революцію обирають, як судженого: на все життя».
І плакала я, додому повернувшись, в альтанці над Студницею.
А завтрашки налетіло з Мрина жандарів, ой налетіло, усі в чекмелях синіх. Коняки під ними добренні, а начальник їхній у бричці.
Та зарайкали, зарайкали по селу, як жаби, гдє тут, запитують, фальшивомонетники? А їх, фальшивомонетчиків, чи хто вже яни тамочки, і сліду нема, наче крозь землю провалилися.
Уже погодєй батько мій розказував, що то не фальшиво-монетчики, а революціонери, яких цар виловлює і замуровує у стовпи кам'яні.
Не знаю, хто вже яни такі, а тольки знаю, що в хаті Латок, на Муравщині, усе геть яни перерили, як свині, і Гаврила Латку з лугу пригнали і допитувалися вельми, з яких книжок йому приїжджі начитували.
Питали яни мене, питали, чи дочка пана Журавського, Марія, з тими фальшивомонетчиками зналася. А яна таки зналася, ходила до них на Муравщину, я тоді візникував у пана, примічав. Да тольки жалів я панночку, бо яна до нас, простих людей, добра була і бабу мою лікувала, як лисиця скажена вкусила і заговорюватися вже яна почала. Та нема таких ліків, щоб од тої хвороби полікувать, і померла баба моя в муках страшних. Тільки ж я вдячний панночці був, що до моєї баби навідувалася. Дак я й кажу жандармському начальнику: «Не бачив я, щоб панночка з тими городськими зналася, бо яна тольки в саду своєму проходжується та книги читає». А йон, той начальник, як закричить: «Брешеш, стерво!» — і по мордяці мене, я кров'ю і вмився.
Дак яни і Погана Гончого, що Безсмертним прозваний, били та запитували, про що городські на лузі з людьми балакали. А йон одвічав: «Про той світ розказували, як там добренна буде, але я й без них знаю, бо вже навідувався…»
Коли від'їздив з Пакуля жандармський капітан Владов, пообідавши з батьком, зійшов він у сад до мене, в альтанку над Студницею, ніби краєвидами помилуватися. І мовив він так до мене: «З поваги до батечка вашого, Маріє Михайлівно, не дошукуватимуся я, хто попередив нігілістів про наш приїзд. Але зобов'язаний сказати, панянко: із страшним вогнем граєтеся. І власне життя понівечите, і батечку своєму у його достойних літах велику прикрість заподієте». І запитала я, бо вже не боялася його, бо вже любила Івана: «Скажіть, капітане, чи ніколи вас совість не мучить?» А він засміявся, дивлячись повз мене на Студницю внизу, на Невклю, на луги сиволозькі: «А що таке совість, панянко? Це все фантазії ваші, інтелігентські. Я знаю речі більш земні й реальні: дворянський клуб, більярдну, столики для гри в карти і холодне шампанське, яке дарує забуття. Це ви хотіли од мене почути?» І додав по хвилі: «Не думайте, що така велика приємність для мене — бити темних мужиків. Це варварство, я теж часом книги почитую… Але я знаю інше: молодики, які в Пакуль навідувались, ведуть наш світ до загибелі. Мабуть, він і справді недосконалий, цей світ, але чи впевнені ви, що їхній, мужицький, світ буде досконаліший? Я — ні. І, допоки живий, боротимуся з ними, це мій обов'язок. А вас я попередив — і одним гріхом на совісті моїй менше…»
І молилася я в кімнаті своїй вікнами в сад, я ще вірила тоді Богові: «Ти, Господи, всемогутній і всезнаючий, ти нарадь мені, як далі бути, як далі мені жить. Люблю я його, Звана, і страждаю без нього. Якщо не написано в книзі твоїй разом нам бути, нащо перехрестив стежки наші, Боже?» Але мовчав Бог, лише місяць дивився у вікно добрими, смутними очима. І молилася я самозабутньо в церкві сільській, опустившись на коліна перед олтарем, аж люди пакульські дивувалися, не здогадуючись, що діється зі мною. Але і в церкві німував до мене Бог. А отець Серапіон казав до мене так: «Смута велика в душі вашій, Маріє Михайлівно, помоліться у Київській лаврі святим мученикам, Бог дасть — поможеться». Я ж після тих його слів про одне думала: «Лавра свята — це Київ, а в Києві — Іван…» І великою грішницею почувалася, бо ще прислухалася до Бога. Але не було в душі моїй каяття: душа коханням повнилася.