Листя землі. Том 1

І зосталася я сама у великому місті, повному людей. І попросила я через жінок, з якими колись мешкала на Шулявці, попросила я Дмитра навідати мене. І прийшов Дмитро Домонтович пізно вночі, я уже в ліжку була, і наказав не засвічувати світла, бо шпики по сліду його йдуть. Казала я Дмитрові, що, відколи нема в Києві Івана, почуваюся самотньою в місті, дармоїжею в народній сім'ї, а хотіла б працювати для майбутнього звільнення народу. «Чим же ви можете прислужитися народові?» — іронія звучала в голосі гостя. «Ще не знаю, але за останній час я багато нового дізналася з книжок, раніше мені не доступних, і могла б принаймні читати лекції для робітників». — «Лекції… — засміявся Дмитро. — Час лекцій і пропаганд мирних безповоротно минув, пані Маріє! Відтепер за революцію агітує револьвер і динаміт!» І заперечила я несміливо: «Невже кров, яка неминуче проллється, якщо за революцію агітуватимуть револьвер та динаміт, зробить людей щасливими?» — «Лише кров і здатна оновити світ! — пристрасно сказав Дмитро. На тлі вікна його суворий профіль здавався дагеротипом. — Нас, хто вже сьогодні провиджує майбутнє і готовий робити діло в ім'я його, нас безнадійна меншість, гуртик диваків, змовників. І людську отару у ворота кошари, яку теоретично вибудували для неї кращі уми світу, ми зможемо загнати лише силоміць. Облиште сентименти провінційної панянки! Загалом людство обмежене, міщанська маса, і тільки одинаки, критично мислячі особистості, що мають мужність повстати супроти традиційних форм суспільства, рухають прогрес. Сьогодні потрібен феєрверк, який би освітив найдальші куточки імперії» і ми такий феєрверк запалимо! Що вас тривожить? Ну, хай декільком поколінням доведеться дочасно лягти в землю, але хіба велика справа визволення людства не варта життя кількох поколінь?!» — «Не знаю, — чесно відповіла я. — Мені ще треба думати…» — «Думайте, думайте, підганяти вас не будемо. Поки що ви потрібна нам отака — не позначена пильним інтересом синьошинельників до своєї особи. Незабаром у Києві зчиниться голосний шарварок, і тоді ваша квартира нам дуже згодиться. — Дмитро підійшов до ліжка, на якім я сиділа, припав до руки моєї гарячими вустами. — У феєрверку, що ми його запалимо, я згорю один із найперших. Я це знаю. І тому маю право сказати вам: єдина жінка, якій би я хотів себе віддати, якби не віддавав усього себе революції, — це ви. — Він цілував дедалі палкіше, холодними пальцями відгортаючи рукав накинутого поверх нічної сорочки халата. — Я ночую тепер на кладовищі, в склепі, ніч у ніч сам, наодинці з мертвими, і божевільні думки, божевільні мрії про життя живе спопеляють мене…» Я що було сили шарпнулась од нього до стіни: «Як ви можете?! Хіба не здогадуєтеся, що я люблю Івана?» — «Здогадуюся, знаю, що ви не байдужі до цього семінаристика, і дивуюся вашому смакові. — Дмитро одійшов до вікна, запалив сигару. Кінчик сигари червоно світився в темряві.— Даруйте, що дозволив собі попустити віжки. Революціонер — він не повинен дозволяти собі пристрастей звичайної людини, людини з отари. Революціонери — це орден надлюдей, залізної волі і холодного розуму. Тільки так ми переможемо і навернемо на шлях наш людство. Але й рямці узвичаєних моральних чеснот для нас затісні. Ось вам дрібний приклад, — він засміявся. — Давно уже я, з народження дворянин, живу життям простого люду, навіть їздити звик у вагонах для бідних, часом і під лавкою. А від гаванських сигар відмовитися не можу. То що — катувати себе за це? Звичайно, Івана Коляду як члена революційної партії я ціную, але назвати вибір ваш як жінки розумним…» — «Вибирає не розум, вибирає душа, — перервала я гостя, — бо любов — це потреба душі…» — «Залиште ці казки для Інституту благородних дівиць! Якщо ви хочете влитися в нашу організацію, то пам'ятайте, що справжні революціонери — матеріалісти і воюємо ми не лише з людьми, а із самим Богом. Для переконаних матеріалістів душі нема, а любов — це виключно потреба тіла…» — Він знову засміявся, холодно, зверхньо, і пішов не попрощавшись, і тільки запах гаванської сигари ще довго супроводжував мене.