Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу

Як бачимо, от уже півтора століття Шевченка судять за чужими йому критеріями, тимчасом як він, строго згідно з кантівською дефініцією ґенія, задав свої власні, і то в масштабах цілої культури, так що в шевченкознавстві більше, ніж деінде, методологічно виправданою видається єдино практика герменевтичного підходу — реставрація того, що, за В. Дільтеєм, можна б назвати «життєвою єдністю» Шевченка.

«Інтериоризовувати» за митця фактичну, побутову сторону його існування (наприклад, з того, що відвідував славетних куртизанок і їв у модних ресторанах «расстєґаї», висновувати його психологічну включеність у «діонісійську», гедоністичну дворянську субкультуру, так суґестивно зміфологізовану Пушкіним у багатьох «петербурзьких» текстах, починаючи від славетного фраґмента «Люблю…» у вступі до «Мідного Вершника»[75]) — то взагалі заняття невдячне, а у випадку Шевченка й поготів. Є рація дослухатися тут до власних митецьких свідчень: «Що таке зовнішня подія? Або вона до мене доходить, тоді вона внутрішня. Або вона до мене не доходить (як шум, котрого не чую), тоді її просто нема, точніше, мене в ній нема, як я поза нею, так вона ззовні мене. Чисто-зовнішня подія — моя відсутність»[76]. Шевченко ж не просто «відсутній» у більшості подій тодішнього петербурзького життя, котрі для його російського оточення могли бути сенсожиттєвими, — він перебуває в ненастанній внутрішній полеміці з ними, вилущуючи їх із того ціннісного контексту, з яким вони ґенетично зрощені, і транспонуючи, переводячи їх у інший оцінно-смисловий ряд, отже, буквально перекладаючи реалії російської культури на систему тут-таки, синхронно й витворюваних (ним самим!) українських культурних кодів. Без перебільшення можна твердити, що «Кобзар» є наскрізно полемічна книга — так само, як і «Журнал», і російські повісті, і навзагал усі Шевченкові тексти, чи, точніше б сказати, увесь Шевченків текст. На його внутрішню поліфонічність, діа- і полілогічність, у бахтінсько-буберівському сенсі, вже звернув увагу Л. Плющ[77], Б. Рубчак пов'язав її з психологічним «комплексом еміґранта»[78], а І. Дзюба розглянув деякі аспекти Шевченкової полеміки з імперською ідеологією[79], проте в цілому російська імперська культура як «вічний третій» поетового діалогу з читачем (читачем не конче конкретним, радше «провіденційним», отже, і власним alter ego), як постійний опонент, укритий в підтексті й тільки доривчо (головно тоді, коли заходить на українську «територію», беручись виставляти оцінки українським реаліям) виринаючий на яв із власною реплікою (як у вже згадуваному вступі до «Гайдамаків», або в «Холодному Яру», де просто в текст введено гнівну філіппіку на адресу «ледачого ледаща» Скальковського, що «Гонту зневажає», чи то в передмові до неопублікованого «Кобзаря» 1847 р. з її саркастичною «критикою критичних критиків», котрі «кричать о единой славянской литературе, а не хотять і заглянуть, що робиться у слов'ян»[80]), — як опонент, що його Шевченко повсякчас «держить в умі», що йому свідомо й підсвідомо протиставляється, словом, російська імперська культура як член наскрізної для Шевченкового міфа бінарної опозиції «Україна—імперія» — досі не стала предметом системного дослідження.