Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу

Не поспішаймо скваліфікувати це зізнання як об'яв прихованого Шевченкового мазохізму[87] (а відтак, ео ipso, і мазохізму «запрограмованої» Шевченком на довгі десятиліття національної культури — від Лесиної Кассандри, котра саме тим дратує готових сліпо втішатися біжучим моментом співвітчизників, що «завжди чує горе, бачить горе, / а показать не вміє», аж до перестарілого, часами сливе комічного, культу страждання в культурі «шістдесятників», де простим радощам життя у вигляді «пледів, торшерів, борщів та варення» якнайповажніше протиставлялося «варення з горя і варення з вір» [М. Вінграновський, «Учора ще я в цьому колі жив…»]). Ця «потреба горя» має, як філософсько-культурна проблема, два виміри (нас, зрозуміло, не обходить тут ні вищезазначений психологічний, ні тим більше суто медичний її аспект, пов'язаний із теорією стресів та фізіологічним обґрунтуванням життєвої доконечности неґативних емоцій).

Вимір перший, культурно-історичний, виводить на тему пізньоромантичного метафізичного бунтарства — в істоті, богоборства, адже гостра невдоволеність гладеньким та безперешкодним плином життя (коли «чего бы я ни пожелал, мне все удается») є не що інше, як — в античних термінах висловлюючись — спірка з богами, для досекулярних, у тому числі й народних, культур (між іншим, і української також) однозначно одіозна: у тому-бо світі в індивіда значно менше ступенів свободи, і, відповідно, скоро тільки боги ласкаві й зірки сприяють, для «страху бути вдоволеним» (саме так пояснює Ж. Батай аналогічний «настирливий потяг до невдач» не набагато молодшого французького сучасника Шевченка — Шарля Бодлера[88]) елементарно не залишається місця — справжній, «не вдаваний» «дніпровський Остап, Максим чи Ярема» його просто не зрозумів би або ж резонно розцінив таку невдоволеність як грубу невдячність, гідну метафізичної ж таки покари. У цьому пункті Шевченків безіменний герой значно більше поет, і то саме поет свого часу, аніж «художник». Існує, проте, другий, для нас куди цікавіший, бо вже суто вкраїнський, вимір проблеми, який можемо умовно назвати полемічним. Річ у тім, що трагічна доля героя, — ніяк, на відміну від авторової, не пов'язана з його українством (про це останнє сам герой згадує лиш доривчо, до решти абсорбований у своє петербурзьке середовище, тож повість можемо вважати хіба чисто «петербурзькою»), — у строгому сенсі не виявляється результатом його вольового вибору, він її собі «не напитав», ані не витворив зі «страху перед щастям», бо не з самого ж християнського милосердя одружився зі знечещеною Пашею, а таки з кохання, почуття, як відомо, вельми «мусового», здатного підбити під себе цілу мотиваційну сферу особистости до останку. У цієї долі, коли взяти її в контексті неперервної тяглости Шевченкового тексту, функція, схоже, інша, ближча до, сказати б, інструментальної: вона, героєва доля, у найнаочніший можливий спосіб виводить на яв не що інше, як облудність, підступну (воістину — «болотяну»!) оманливість «веселого» Петербурга, мовби ґенетично закладену нечистоту, зло-зараженість і злом-зарядженість уприступнених ним «прелестей» (недаремна, відтак, і ця заклинальна тавтологічність героєвих запевнень у своєму «щасті» — так у фольклорній традиції пробують «замовити», «заколисати» лихо, щоб «заснуло», — вже прочуваючи його підпільну, «інтрафізичну» роботу під видимим перебігом подій). Петербурзьке «щастя» — і не тільки протаґоністове неофітське, бо в повісті, власне, не одна, а три «концентричні», парадиґматично тотожні катастрофи (крім героєвої, ще нещасливе кохання Штернберґа та нещасливий шлюб Брюллова), — постає від початку позначеним непомітною, у перспективі душозгубною червоточиною: нізвідки-бо інде, як ізсередини тої реальности, що їй відповідає, за терміном В. Топорова, «„Люблю“ — фраґмент Петербурзького тексту», приходить безпосередній сюжетний призвідця героєвої трагедії (Пашин спокусник), стовідсотковий «гедоніст» мічман, хоч справа, звісно ж, не лише в ньому, — таким самим «болотяним вогником» виявляється й сама Паша, і ціле «світське» / «полусвітське» (дворянсько-богемне), об'єднане спільним культом насолод товариство, котре в дійсно лиху годину (епізод із Демським, смерть героя) вислизає, як ґрунт із-під ніг або шекспірівські «бульбашки землі», демонструючи ілюзорність, примарність також і міжособистісних зв'язків у цьому світі (Михайлов), так що насамкінець біля смертної постелі героя закономірно зостається лиш самотній наратор — земляк-українець, — протиставлене таким чином «петербурзтву» «земляцтво» виявляється єдино станівким, єдино людськи-реальним у цьому світі болотяних випарів духа.