Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу

Ще наочніше подано її в повісті «Близнецы» — уміщеною вже і в тому самому географічному середовищі, серед оренбурзьких степів, де сусідують російське й українське поселення: у першому — пустка без рослинности, «дома да ворота», «из дверей пахнуло… тухлятиной», жінка «удивительно заспанная и грязная, несмотря на день воскресный», жодних харчів, навіть риби з річки, «нетути», бо й цибулю селяни «из городу покупають», — натомість образ «малороссийской слободы» («те же вербы зеленые, и те же беленькие в зелени хаты, и та же девочка в плахте и полевых цветах гонит корову») вибудувано, по контрасту до російської, як суцільну ідилічну у-топію (слобода й зветься «Острівною»!), чи, радше, а-топію, скоро йдеться про топос «рухомий», переміщуваний у просторі вкупі з його автохтонами на будь-яку широту в незмінному вигляді, — справді-таки своєрідний блукаючий острів: тут і гостинна («біленька»!) хата, і мила родина (NB: у російському селі дітей чомусь не було!), і традиційна чесна беседа з доброю вечерею, і на прощання від господині «в складне на дорогу пара цыплят жареных, 10 яиц и столько же свежепросольных огурцов». При всій позірній реалістичності, а подеколи (у «російській» частині) навіть натуралістичності цих «подорожніх нотаток» (хто з українців і сьогодні, наприкінці XX століття, коли етнічна еміґрація сягнула без перебільшення екуменічних масштабів, не чув, бодай в усному переказі, подібної «повісти про два села», що перейшла вже ледь не в розряд національно-тожсамісних міфів!), неважко реставрувати покладену в їх основу суто міфологічну, а точніше — казкову структуру: в обох випадках дорога приводить героя до «хатки яги», причому ця остання, як довів свого часу В. Я. Пропп, є образ амбівалентний — бувши матрілінеарним тотемним предком на сторожі «тридесятого царства»-тогосвіття, тобто, по суті, вартівницею роду, вона може обертатись або ягою-пожирателькою, або ягою-дарівницею[82], і власне ці два лики символічної «родоначальниці», а через них і два антагоністичні світи-«засвіти» демонструє Шевченкова «повість про два села», — либонь, таки перша в цьому жанрі. Тут російська «яга» («заспанная грязная молодка»), без сумніву, «пожирателька», на що недвозначно вказує її постійна, під час діалогу з мандрівником, робота щелепами (вона лузає гарбузове насіння), — і це, завважмо, при цілковитому бракові будь-яких харчових запасів (усе пожерто?), ба більше — демонстративному відмежуванні від усіх процесів, пов'язаних із приготуванням їжі («Да рази я стряпка какая?», «Мы ефтим не занимаемся» тощо), — додавши сюди запах «тухлятини» — виразну алюзію до мертвятини — та недодержання Божого свята — неділі, — можна припустити, що «яга» охороняє вхід до вельми своєрідної версії земного аду: хаотичного, роз-упорядкованого, ввергнутого, шляхом розпаду, у знебожений стан світу не-буття в геґелівському сенсі, тобто, дослівно, ніщоти (невипадково впродовж розмови погляд «яги» звернений у порожнечу: «смотрела… или, лучше сказать, ни на что не смотрела» [курсив наш. — О. З.]). В Острівній-утопії ж, навпаки, маємо в особі господині «ягу»-дарівницю, покликану символічно «переродити» / «перенародити» героя, ввести його «в інший світ», що вона і вчиняє — нагодувавши: щойно тут розкривається обрядово-магічне значення в цілому уривку страви — як і належиться за міфічним каноном, її споживання «отверзає уста» для мови («спершу треба їсти, а щойно потім можна говорити»[83]), тобто смисл героєвої гостини не просто в тому, що він, по-фольклорному мовлячи, «наївся, напився, ще й по ріллі покотився», а — що «впервые в Оренбургском крае отвел свою душу родною беседою», повернувся до слова, яке було на початку його земного існування (земного кола душі), отже, від-родився (душею ж таки), на знак чого й дістав на ранок від «яги» в дар — десяток яєць (NB: підкреслено, що господиня спеціально ходила їх позичати, — хоч, якщо міркувати за логікою художньо-реалістичною, жодної практичної потреби в цьому не було: для звичайного, «несимволічного» підобідку в дорогу цілком стало б і наявних удома харчів). Подібно як рідне слово означило першопочаток, знову ж по-геґелівському сказавши, індивідуального духа, так яйце, у пізній українській обрядовості — великодній символ воскресіння, а в ранішій — світобудови взагалі («яйце-райце»)[84], знаменує собою початок духа світового, і, таким чином, з українського «тридесятого царства» герой повертається воістину «ініційованим» — посвяченим у головну таїну буття. Опозиція Росії й України як, висловлюючись дискурсом 1990-х, «сутичка цивілізацій», антаґоністичних одна одній ґенетично, на рівні архаїчно-первісного побуту, як протистояння хаосу й космосу, очевидна. (Є тут, поза сумнівом, і відгомін того, що згодом Д. Мережковський у збірці «Хвора Росія» назве, підсумовуючи добу якраз миколаївського царювання, «вічною війною Росії з Європою — космічного заду з людським обличчям»[85], — кому як кому, а Шевченкові цей «свинський», «скотинячий» лик Росії відкрився задовго перед тим, як його завважили російські декаденти.)