Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу

К. Чуковський, сам бувши письменником, розв'язує цю проблему чисто художнім прийомом — аналогією з російським танком Наташі Ростової, котра, відчувши в перших звуках народної музики автентичну етнокультурну стихію, вмент позбулася своєї інокультурної, сформованої вихованням «персони»; Г. Грабович вдається до психоаналітичної інтерпретації, протиставляючи в структурі Шевченкової особистости світ дитинства — світові дорослому. Проблема погодження в Шевченкові, висловлюючись термінологією М. Бубера[64], світу «зовнішнього» («сприйнять і впливів», тобто, насамперед, накинутої ззовні й абсорбуючої, через освіту, соціально-культурної системности, вкупі з мовою, яка цю системність у- та о-свідомлює, — російською) й світу «субстанційного», того, що проявляється в духовному онтоґенезі через усвідомлення людиною свого родоводу, спільности крови як гаранта часотривкости індивідуального буття поза його фізичними межами, справді ненадумана — але проблема ця аж ніяк не спеціально Шевченкова. Це — класична для новітньої доби (і двадцятим століттям не знята!) проблема українського дуалізму, вимушеного й неуникненного для всякого внесамостійненого народу неспівпадання його фактичного історичного буття, опанованого колонізатором, з буттям самісним, сказати б, «інфраісторичним» (котре зазвичай випродуковує «альтернативну» історію цього народу — духовну, яка й стає предметним аналогом його тожсамости).

На індивідному рівні таке роздвоєння — що дається взнаки негайно, тільки-но індивід покидає замкнений етнокультурний мікрокосм патріархального села (бо ж саме це останнє, яко сутий консервант традиції, несе на собі головний тягар етнозахисної функції) й інтеґрується в соціальні структури неіманентного йому «зовнішнього» світу (через освіту, військо і т. д.), — виступає як драма екзистенційного вибору (не просто між правним «чужим» та безправним «своїм», а — між двома культурами в собі самому, з яких одна тлумить іншу). Власне в горнилі цієї драми відбувалося становлення нашої національної інтеліґенції в XIX столітті, як у підросійській, так і в галицькій, «австрійській» Україні[65], — відбувалося за моделлю, вперше заданою (і здійсненою!) Шевченком: тільки його можемо з повною підставою вважати першим національним інтеліґентом, отже, таким, що виразно усвідомлює репрезентативність своєї діяльности щодо окремої й самодостатньої національної спільноти. Попереднє покоління творців нової української культури, соціально й світоглядово — типових представників «малоросійського дворянства», цих gente Ukraini, natione Russi, — такої свідомости не мало, і Шевченко, об'єктивно виступивши на літературному терені як спадкоємець їхньої традиції і навіть — з позірною поштивістю — заманіфестувавши своє спадкоємство в ранніх віршах, звернених до І. Котляревського та Г. Квітки-Основ'яненка (де першого величає «батьком», а другого «батьком отаманом»), тим не менше, як незаперечно довів Ю. Шевельов, від самого початку їм обом різко й недвозначно протиставився[66], і то саме по лінії сходження-розходження з російсько-імперським культурним каноном: вірш «На вічну пам'ять Котляревському» є фактичною мовно-стильовою антитезою не тільки «Енеїді», а й цілому феномену «котляревщини» з її нарочито «зниженою» наративною маскою (маскою, мовлячи за Єфремовим, «грубого варнякання»), перетвореною в колоніальному контексті на «розпізнавчий знак» автентичного українства[67], а звернення до Основ'яненка містить майже відкриту ідейну полеміку з адресатом (безпосередню — з опублікованим в «Отечественных записках» Квітчиним «вірнопідданчим» нарисом «Головатий», опосередковану — з цілою, сказати б, творчою програмою «батька отамана», котрому «літературне дитя» de facto з усією серйозністю докоряє за змарновані — дарма що вбезпечені тамтого авторитетною позицією — можливості висловити правду української історії так, «щоб нехотя / На ввесь світ почули»). Себто в обох випадках має рацію Ю. Шевельов, «попри всю пошану — це нищівна критика й заперечення»[68], а вже про пору  найвищої творчої зрілости годі й казати: у 1847 p., готуючи до друку нове видання «Кобзаря», Шевченко подає, у згорнутому вигляді, теоретичне обґрунтування української літератури як національної в широкому контексті, від слов'ян до шотландців, і під цим оглядом нещадно ревізує всю наявну спадщину, головну проблему якої вбачає власне в тому, що можемо нині назвати роздвоєнням, — у відчуженні від автентичної етнокультури. Тому «Енеїда» визначається як «сміховина на московський шталт», Г. Квітці-Основ'яненкові й С. Гулаку-Артемовському закидається недостатня увага до мови, спричинена «мерзенним і богупротивним панством», отже, внутрішньою інокультурністю, та й Сковорода не витримує тесту на «українського Бернса», бо його «збила з пливу латинь, а потім московщина», — сучасників же закликається «на москалів не вважати»: «нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми — по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди»[69].