Шукачі скарбів

У міліцію вони вирішили не звертатися — Ігор не без підстав підозрював, що невідома йому структура, яку представляв чоловік із сивиною на скронях, тримає ментів на зарплаті. І виявилося — реальної допомоги немає звідки чекати. В Ігоря та Галини було лише троє друзів, котрим вони справді могли довіритися.

Директор фірми «Флуп» Михайло Кошовий — фірма торгувала комп’ютерами та офісною технікою.

Директор ресторану «Твоя кухня» Антон Моруга.

Однокласник та кум Ігоря, Славко Бурт. Він іще встиг послужити в Афганістані, де здобув легку контузію, і через те час від часу змінював роботу. Працював Бурт в охоронних структурах, охороняв свого часу і маленькі кафе, і солідні фінансові установи. Два чи три рази на рік на нього накочувалася депресія, причини якої Бурт пояснити не міг. Ознаками її були тижневі загули, після чого Славка тихенько звільняли. Дружину він собі знайшов на диво терплячу. Ігор переповів Галині їхню історію: вони дружили з першого класу, у восьмому зрозуміли, що, окрім дружби, існує ще кохання, а в десятому вирішили одружитися відразу після випускного балу. Батьки не дозволяли — дружба дружбою, але ж діти неповнолітні. Тоді закохані втекли з дому, знімали половину будинку в Ірпені. Славко мусив навесні йти до війська, тому до інституту вирішив не вступати, тим більше, що не знав, до якого саме. Тому працював то двірником, то вантажником. Батьки шукали їх із міліцією, Бурта не посадили лише через відсутність у його стосунках з дівчиною складу злочину. Згодом батьки змирилися, Славкові дали у військкоматі місяць відстрочки, закохані одружилися. Ігор був на тому весіллі свідком. Син, якого він похрестив, народився в них через три роки після того, як Бурт повернувся з Афгану.

Уся компанія зібралася в Шульги вдома. Ігор переповів лише основні моменти, не вдаючись до зайвих у цій ситуації подробиць. Друзі погодилися в одному: міліція тут не допоможе, але й віддавати зошит бандюкам — надто жирно. Палити так само нерозумно — все ж таки дороговказ до справжнього скарбу, за нього наші люди півстоліття тому вели в тайзі нерівну боротьбу і, між іншим, тоді перемогли. Куди й кому нести цей зошит —

питання інше. Головне — як зберегти його і при цьому бандитам не віддати.

Що й казати, військо зібралося не зовсім, м’яко кажучи, боєздатне. Хіба Бурт умів управлятися зі зброєю, але охоронцям видавали лише кийки та газові пістолети. Не кожен мав дозвіл на вогнепальну зброю. Принаймні саме тепер Бурт у такій фірмі не працював. Як він сам слушно зауважив, доведеться кидатися в бандюків Мишковими компами. Ніхто з гурту не посміхнувся. Лише Антон похмуро буркнув:

— Ясен — красєн, Слава, ти в нас убійна сила. Сам можеш десятьох грохнути. Тільки там не десятеро, чувак, і сили в нас по любе не рівні.

— Тоді морщіть мізки, мужики, — розвів руками Бурт. — У мене вони, самі знаєте, трошки пошкоджені. Треба когось загасити — Бога ради. А так — думайте, у вас у всіх освіта вища.

Нічого не знайшли розумнішого за те, аби відправити Галину до батьків Шульги в Чернівці, куди вони переїхали в успадкований після смерті Ігоревої бабусі будинок. Ігор вважав цю ідею вдалою з однією причини: батьки не афішували, що виїжджають із Києва і нікому не казали, як довго пробудуть у Чернівцях. Не тому, що від когось ховалися чи робили з цього таємницю — просто, як звичайно це робиться, вони вирішували родинні справи, не обговорюючи їх із сусідами, друзями та знайомими.