Золото і кров Сінопа
- Автор: Савченко Виктор Васильевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: "Зоря"
- Жанр: Героическая фантастика
Электронная книга - «Золото і кров Сінопа». Краткое содержание книги:
Роман “Золото і кров Сінопа” починається трохи традиційно як для українського історичного твору, та вже за кілька розділів від традиційності не залишається й сліду. Натомість у сюжет вплітаються елементи неймовірного, дивовижного, часом фантастичного, але такого, що не руйнує історичної правди. Елементи ці можна назвати скоріше невідомою (або маловідомою) реальністю. Хіба підводні човни-чайки, вперше винайдені на Січі і застосовані козаками при взятті турецької фортеці Сіноп у 1595 році, не вважалися на той час чимось дивовижним? У романі знати руку і науковця (розробка і побудова підводного човна), і езотерика (образ Оникія — характерника, мага), і фантаста. В. Савченко залишається вірним собі в мотивації подій і вчинків героїв, деталізації (але не надмірній) антуражу, доборі цитат з автентичних джерел, що в підсумку вселяє довіру до ситуації, хоч якою б неймовірною вона здавалася. При читанні твору складається враження, що письменник ні на мить не зводить очей з уявного читача. І як тільки він — читач — починає виявляти ознаки збайдужіння, автор тут же змінює ситуацію, вводить нову інтригу, наводить якийсь із невідомих історичних фактів.
Богдан Микошинський уважно розглядав обриси країни, яка вже сто тридцять років як перестала існувати і тепер входила до складу Туреччини. Центральне місто її тепер називалося Трапзон. Як сповіщали втікачі з трапезундської неволі, греки, що там мешкали, пам’ятали ще свою державність.
— Так, це воно, — мовив гетьман замислено.
— Про що ти, Богдане? — озвався писар.
— Про Трапезунд. Він підвівся і підійшов до столу гетьмана.
— Немалий світ, — сказав. — Поки звістка про напад дійде до Стамбула і султан направить флот, щоб з нами поквитатись, ми вже будемо далеко. А небезпека — море. Осінньої пори воно штормить. Скількох братчиків недораховувалися після таких походів? А чого не Очаків? Не вдалося торік — пощастить тепер.
— Ні, там нас виглядають. А в Трапезунді сприятимуть корінні мешканці — греки.
Обличчя писаря спохмурніло. А потім він втратив цікавість до мапи. Взявся знову за перо і став ретельно виводити в січовому журналі, скільки й за що заплачено і що продано. Минуло чимало часу, коли він знову озвався:
— Ми прийдемо й підемо, а грекам яничари криваву різанину влаштують. До того ж якщо там переважають греки, то в кого здобич брати? Це ж православні!
Після писаревих слів невдоволення на обличчі гетьмана змінилося на заклопотаність.
— Зробимо так, — сказав він. — Подивись у реєстрі… — не в королівському, а в нашому, внутрішньому, — хто побував у тих краях. Послухаємо, що вони скажуть.
Чоловік, котрого джура привів у резиденцію гетьмана, був уже в літах. Тирса, яка пристала до його могутніх грудей, свідчила, що руки його щойно тримали теслярський інструмент.
— Михайле, — звернувся до нього гетьман, — ти, кажуть, побував у трапезундській неволі?
— Трапзон… — поправив чоловік. — Місто як місто.
— А господар у тебе хто був?
— Грек.
— Православний?
— Авжеж.
— А як ти втік? — Та мене визволили братчики отамана Кулаги.
— Щось не пригадую, щоб Кулага ходив на Анатолійське узбережжя, — зауважив гетьман.
— В Азові те було. Ми привезли на суденці мого господаря цитрини і під стінами фортеці на базарі торгували. Тоді ж Бог і привів наших, — чоловік перехрестився. — Їх було близько тисячі на чайках. Налетіли зненацька; турки ледь устигли замкнути браму.
— І Кулага з ними був? — поцікавився обережно господар.
— Та ні ж бо. Кулага загинув, кажуть, напередодні, у Гезлеві. Флотилія ж його після Гезлева пішла на Очаків, а тоді вже повернула на Азов. Саму фортецю не здобули, але гарматним димом її сильно обкурили.
— А з господарем твоїм що сталося?
— Та нічого. Я попрохав хлопців, аби не займали. Він-бо мене в церкву брав з собою. Але добро вигребли геть усе чисто…
— Матимеш нагоду з ним знову зустрітись, — сказав гетьман.
На повному обличчі чоловіка з’явилися однаково подив і прикрість.
— Похід на Трапезунд готую. Як ти на таке?
— Далеко дуже, пане Богдане, — сказав колишній невільник. — І небезпечно.
— Чому? Там що, галери військові?
— Та ні, суденця, в основному купецькі. Під час плавання тримаються неподалік від берега.
— Михайле, а як ти в полоні опинився? — поцікавився гетьман.
— На Волині те було. Татари наскочили, саме на Покрову. Боже, скільки люду забрали! Погнали сперше у Волощину, а тоді поділили бранців і кого куди… Мене — в Кафу, там і продали грекові з Трапзона.
— Кажуть, під час того наскоку сто тисяч наших полонили, — мовив гетьман. — Їм за це Ружний з козаками геть весь Перекоп винищив, але кримці шкоди більшої заподіяли. Поляки виправдовуються: безкоролів’я, мовляв, безкоролів’я було. Що то за держава, коли якийсь набрід кочівників може таку силу люду в полон захопити? — Кошовий хоч і говорив спокійно, але в голосі його вчувалися біль і образа.
Раптом він замовк, а тоді поцікавився:
— А ти, Михайле, якого роду?
— Селянського, — відказав той, опускаючи понуро очі.
— Ну, селянського, то й селянського, — поблажливо мовив козацький зверхник. — А глянь-но, — показав на мапу. — Знаєш, що це таке?
— Мапа.
— Атож, мапа, — підтвердив Микошинський. — Читати її вмієш? Отже, не вмієш… Тоді дивись: ось це — Чорне море, це його берег південний, а на ньому місто Трапезунд… Бач, по-грецькому написано. Тоді, коли мапу малювали, воно було столицею Трапезундського царства, яке на південному сході межувало з Грузією, а на заході з Туреччиною… — У Трапзоні живе чимало грузинів, — озвався чоловік.