Беладонна. Любовний роман 20-х років

Згодом прийшов один із Талиних товаришів. Ганна побоювалась, що незабаром їх прийде ціла ватага, і тоді в приміщенні зчиниться такий галас, що хоч тікай із дому.

Але побоювання її не справдилося. Цілий вечір Таля гомоніла з товаришем. Часом їх голоси підвищувались, і тоді Ганна мимоволі прислухалася до розмови.

— Абсолютно не боюся. На, печи! — підвищує голос Таля.

— Почекай, розкурю.

— А… злякався!

— Я?! Злякався?! — задиркувато скрикує юнак. — Давай руку. Боляче, га?

— Ні.

— Боляче?

— Ні.

— Чуєш, як шипить? Ху!..

— Ех ти, а ще й мужчина! Коли б у мене був стилет, я б тобі зараз всадила його по саму ручку. Дістань мені револьвера.

— Так що ти з ним будеш робити?

— От побачиш! Я хочу застрелити одного чоловіка.

— Ну, я не хочу бути твоїм спільником.

— Тоді я не хочу бути знайома з таким боягузом. Дістанеш, кажи? Я серйозно.

— Так тебе ж засудять…

— Тебе не викажу, не бійся.

— Мені шкода тебе.

— Ти сам жалю гідний.

— Я зовсім не такий боягуз, як ти думаєш.

— Не боягуз? Гаразд! Револьвера я сама дістану. Тоді я тобі покажу на кладовищі одну могилу, ти вночі її розкопаєш і принесеш мені голову від трупа. Гаразд?

У Ганни шитво випало з рук. Її всю обдало холодним потом.

— Їй богу, дивачка ти! — вражено промовив юнак, — для чого ж тобі голова?

— У мене є знайомий медик, він її препарує, і я поставлю черепа в себе на столі.

— А потім будеш сама боятися зайти до кімнати?

— Тоді я зовсім нікуди не буду виходити з кімнати.

— Ти будеш як черниця молитись?

— Я ні в що не вірю. Я буду звіряти йому свої думки… Ти ж не знаєш, чий це череп?

— Це культ предків, — зневажливо промовив юнак. Він уже не лякався так само, як не лякалася й Ганна. Вони обоє розуміли, що це лише потайне Талине бажання, що його вона принагідно висловила, але що й сама не вірить у його здійснення.

Ганні стало сумно. Таля не здійснить її надій, як не здійснила й вона, Ганна, своїх намірів.

Провівши через Ганнину кімнату товариша, Таля знову повернулася до себе зі змертвілим обличчям. Вона не хоче вечеряти, не хоче залишатися віч-на-віч із матір'ю.

І туга ще важче налягає на Ганну. Але нічого вона вже не може розпізнати в цьому складному сплетінні почувань. Над нею тяжить утома минулого її життя, втома сьогоднішнього дня.

Ганна гасить електрику й помічає, як крізь вікно з вулиці просіюється світло від ліхтаря. На момент у її свідомості засвічується спомин про Ніків винахід, але, накрившись ковдрою, вона раптом згадує, що не обміркувала ще меню на завтрашній день.