Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
Мовчанка затягнулася. Нарешті знизу долинув нетерплячий голос Менгу:
— Ну, що там? Є хто?
Жадігер розширив очі, мов попереджував Добриню, щоб мовчав, а потім кинув ханові коротко і твердо:
— Тут нікого немає, каане! Зовсім нікого немає!
Менгу сердито гримнув:
— То чого ж там стовбичиш? Злазь! Поки вітер не нагнав води у протоку, будемо переправлятися на материк!
Жадігерова голова зникла. Добриня з Янкою перезирнулись. Смертельний жах скував їхні вуста.
— Хто то був? Чому він не стріляв? — нарешті прошепотіла Янка.
Тамуючи дрібний дріж у всьому тілі, що бив, мов пропасниця, Добриня так же тихо відповів:
— Ти не впізнала? То був Жадігер. В його душі прокинулась совість! Щось людське засвітилося в його погляді.
Лише над вечір, коли все військо хана Менгу переправилося з острова на материк і пішло по берегу Ітилю на південь, вони спустилися зі шпиля. Тут, унизу, повсюди лежали заюшені кров'ю баримтачі. Постріляні, порубані, з розтрощеними головами.
— Боже, який жах! — простогнала Янка. — Який жах! Усі загинули!
Добриня вивів її на берег, подалі від страшного видовища, помостив кожуха.
— Посидь тут. А я скоро вернуся.
Він сподівався, що нукери, поспішаючи, не все підібрали на полі бою. І не помилився. У заростях знайшов лука і кілька десятків стріл, під одним з убитих — шаблю, яку той, падаючи, прикрив своїм тілом. Та найбільшою радістю була несподівана зустріч на протилежному боці острова з трійцею коней. Вони мирно паслися на зеленій бережині.
— Кось-кось-кось! — простягнув до них руки. — Кось-кось!
Коні попіднімали голови, нашорошили вуха, довірливо рушили на той поклик. Всі вони були осідлані, з саквами на крупах.
— Дорогі мої! — гладив їхні гриви Добриня. — Соколики мої! Як же ви не потрапили на очі тим супостатам? Як вас не знайшли? Тепер ви так станете нам у пригоді! Рятівники наші!
Він вивів коней на берег, посадив Янку з Дмитриком у сідло, сам скочив на коня і, тримаючи в руках три поводи, вступив у воду.
— Ну, з Богом! Тепер — додому!
9Два місяці мандрували вони від Волги до Дніпра, їхали манівцями, обминали биті шляхи, на яких можна було зустрітися з монгольськими військовими загонами, уникали зустрічі з пастухами.
Лише тоді, коли переконувалися, що отару чи табун коней пасе одинокий старий чабан, під'їздили до нього і просили їсти. І жоден з них не відмовив їм.
На Дону Добриня за коня виміняв кобилицю, що ожеребилася навесні, і відтоді Дмитрик щодня був з молоком.
Харчувалися переважно дичиною і рибою, якою аж кишіли довколишні степи, гаї, байраки, ріки та озера. Незаймані, нелякані качки, гуси, лебеді підпускали до себе на відстань десяти кроків, особливо на воді, і ставали легкою здобиччю для Добрині. А рибу ловив він вершею, яку сплів з лози, за ніч у неї набивалося карасів, линів та сомів стільки, що частину їх доводилося викидати назад у річку чи в озеро.
Лише на броді через Дніпро, біля Зарубинець, смерть несподівано знову війнула на них чорним крилом. Не встигли вони вийти з води, як на березі виросло кілька вершників.
— Стійте! Хто такі! Звідки і куди прямуєте?
Це був караул, що сторожував переправу, — десяток молодих бистрооких джигітів. Вони стягнули Добриню з коня, відібрали шаблю та лука.
— Чому зі зброєю?
Добриня напружив усі свої сили, щоб не проявити хвилювання. Розумів, що відповіді його повинні бути правдоподібні. Невпопад мовлене слово могло занапастити їх. Думки набігали одна на одну.
— Ми їдемо з Бату-сарая в Білгород, — Добриня не захотів назвати справжньої мети їхньої подорожі.— А зброя в такій далекій дорозі вкрай необхідна — відбиватися від злих людей, полювати.
— З Бату-сарая! З Орди? — загукали здивовані джигіти. — Ой-бой! З самого Бату-сарая!
Але старший, немолодий дебелий чолов'яга, шикнув на молодиків, і ті замовкли.
— Хто ж тебе відпустив з Бату-сарая? З чийого дозволу виїхав ти звідти?
Не моргнувши й оком, Добриня випалив:
— З дозволу Менгу-каана. Він нас відпустив з полону. Монголи були вражені.
— Самого Менгу-каана? Чим же ти заслужив у нього такої честі?
— Я врятував його на полюванні. Забив кабана-сікача, що накинувся на нього. Монголи збентежилися.
— І ханська пайцза у тебе є? — спитав старший, недовірливо оглядаючи загадкового бородатого незнайомця, що знає самого хана Менту.
— Є, — Добриня пошклубався в кишенях, витягнув срібну пластинку. — Ось!