Тисячолітній Миколай

І ось я нарешті вдома, а тут усе в землі, і мама в чоловічому сіряці, і недогодований братік, і збезчещена Оксана. Що ж далі? Тисячі кілометрів пролягли між моїм рідним селом і тим підберлінським Потсдамом, де, мабуть, і досі таємно розкошують нікчемні пивоварови, та ось же існує невидимий зв’язок між цими, здавалося б, зовсім не з’єднуваними точками, і десь тут, в цьому нужденному світі землянок, існує свій Пивоваров, який володарює над душами і тілами безмежно, безконтрольно, безкарно.

Хто він?

Звісно ж, я не міг тоді піти від Оксани, жахався лишити її саму, без мого захисту, без моєї оборони.

Увечері тітка Марфа пішла, щоб поговорити з моєю мамою, сказати їй, де я, заспокоїти, розраяти, ну, і звичайно ж, нарешті порозумітися з нею або хоч виплакатися.

А я сидів над Оксаною і, щосили долаючи загрубілість свого серця, намагався перейнятися стражданнями її душі. Але всі ці намагання зводилися врешті до примітивного й упертого: хто він? Хоч коли подумати, то яке це мало значення?

Марксизм учить, що війни бувають справедливі й несправедливі. Щойно закінчилася, може, найсправедливіша війна в історії. і що ж? Справедлива закінчилася, а неправедна триває далі, ведеться вже й не проти народів, а проти кожного: і проти отих людей, що, живучи в землі, будують соціалізм, і проти моєї Оксани, і проти мене, виходить, хоч я нібито й переможець і герой.

Оксану бив дрож. Я вкрив її ковдрою, тоді зверху ще й своєю шинелею, тяжке сукно, пронизане духом велетенських просторів, поволі зігрівало Оксанине тіло, та чи ж зігріється її душа і чим зігріється? Хіба що словами.

Я не наполягав на розповіді, не домагався визнань, мовчки гладив Оксанині руки, терпляче ждав її слів, хоч знав усе й так.

Відправив її тоді саму, пустив у жорстокий світ без захисту, вмовляв сам себе, що так буде краще, що додому треба повертатися добровільно й з усіма, з тисячами і мільйонами, а не з непокірливими одиницями, яких жде недовір’я, зневага, а то й кара. Невже був тоді такий наївний? А може, дбав тільки про власний спокій, не хотів накликати на себе гніву начальства?

Оксана не докоряла мені. Може, й краще, що зазнала тої самої долі, що й мільйони цілі? і на фашистську каторгу, як усі, і з фашистської каторги теж, як усі. Тоді везли, як рабів, а тепер зустрічали, як рабів. Табори, колючий дріт, перевірки, підозри, погрози. Солдати, свої рідні, тюкали й свистіли на дівчат, коли ті були в штанях, обзивали «німецькими підстилками», плювали услід. Вже на першому кордоні біля Ельби перестали вони всі зватися людьми, а звалися «репатріантами», і так через усі кордони до самого дому, а тут теж ти тільки «репатріантка», з’явись у район до уповноваженого емгебе, здай репатріантську довідку і сиди в своїй землянці, не смій зворухнутися з місця, ще й хвали бога, що не опинилася в таборах, не заслали тебе у вічну мерзлоту, до моржів і тюленів. Вона спробувала похвалитися капітаном Сміяном, пригрозити ним. Кому? Не вони бояться — їх повинні лякатися всі. Якийсь капітан? Зітремо на порошок, на попіл, пустимо за вітром! Ти, нікчемна репатріантка, фашистська підложниця, ще наважуєшся нам загрожувати якимсь капітаном! Вона зламалася від нелюдського страху, що терзав її на всій хресній путі з неволі додому і терзав ще нещадніше вже й удома, де навіть рідна мати не могла помогти своїй доньці. Малий Марко похвалився їй, що Микола вже пише їм з Берліна, і дав адресу. Вона писала мало не щодня, але відповіді не було, та, може, і її листи забирав з пошти той страшний чоловік, що наганяє страх на весь район. Не було рятунку, не зоставалося надії. Страх поселився в її душі; заполонив, заволодів нею, обезвладнив, паралізував, той страх виявився могутнішим і за любов, і за справедливість усіх нас, переможців, це вже був страх не одинокої розгубленої душі, а та темна всезагальна сила, яка керувала всією країною і народом, умами, переконаннями, душами, вірою, словами і літерами, чорнилом і фарбами, світлом і тінню; цей страх робив рабами геніїв, слухняними дітьми героїв, возносив лакеїв і ламав горді натури.