Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
Я хотів утікати і ще міг утекти, а ці люди? Куди їм податися? Де порятуватися від рабського приниження перед кожним стрічним і поперечним, перед тим, що пригримлює на неспогаданій серед цих мертвих просторів машині, або засліплює очі такими золотими погонами, як у мене?
Вперед, народе, йди у бій кривавий! Червоні лави! Червоні лави!
Я виховувався на цих піснях, що не знали ні пощади, ні милосердя. Ні до себе, ні до свого батька, ні до матері. Я не зазнав милосердя. Та й від кого? Від усіх отих пивоварових і полубар?
Будиночок, на який мені вказано, зокола справді досить чепурненький і в час окупації тут могло б жити якесь велике цабе, але всередині не було й сліду від минулих розкошів, перша ж кімнатка, в яку я ступив, дихнула на мене задавненим духом казарми: дешевий тютюн, дешеве мило, людський піт і людська недоля в казенних запахах обмундирування. Цей дух пригнічує людину, надто не звичну до нього, та водночас і надає снаги, пробуджує в тобі сили, але це тоді, коли ти зжився з цим духом, коли роки цілі був він твоїм питомим середовищем.
Хоч і в замерзлих на кістку хромових чобітках, насилу тримаючись на змертвілих від холоду й від утоми ногах, я знову був тут капітаном Сміяном, бойовим офіцером, військовою кісточкою, доблесним воїном, чорти його бери!
Примітивна сільська грубка, в якій палахкотів вогонь, не зваблювала мене в цій нужденній кімнатці, я б протупав далі, до дверей збоку від грубки, коли б не зупинило мене кричуще безчинство, з яким душа моя не могла змиритися.
Перед грубкою, розманіжившись од тепла, на казенному стільці сидів сержант-мордоворот, у синьому картузі на круглій довбешці, при моїй появі не зворухнувся навіть, тільки по-комашиному крутнув якоюсь частиною ока, ближчого до мене, нахабно муркнув:
— По виклику? Прізвище?
Моя реакція була блискавичною.
— Встати! — злим шепотом наказав я. — і віддати честь, як належить! Ну?
Мордоворот, мабуть, уперше мав справу з таким ненормальним відвідувачем цієї понурої установи. Він зістрибнув із свого сідала, безладно хапався за великий, як підрешітка, картуз, сіпався й смикався руками й ногами, стілець перевернувся і лунко загримів у порожній кімнаті, наробивши такого шелесту, що той, хто ховався в глибинах будиночка, сполошився і закричав звідти стривожено:
— Що там у тебе, Пилипенко?
— Двері! — далі командував я мордоворотові, який, випнувши пузо, пробував трепетати переді мною, але не вмів трепетати, бо звик тільки топтатися по людях і збиткуватися над ними. — Кому сказано? Двері!
Сержант відчинив двері до свого начальства, відскочив убік, взяв під козирок, поштиво ждав, поки я переступлю поріг.
Тут було чистіше. Стіл, стільці, у кутку сейф кольору курячого пупа, на стіні портрет Сталіна, двоє вікон запнуті домашніми білими фіраночками, але вигляд псували грубі залізні грати, чорно розчепірені зверх шибок. За столом, безладно заваленим паперовим дріб’язком, копичилося щось булькате, вусате, червонощоке. Чим їх тільки тут відгодовували серед худих до синяви жінок і дітей України?
— Старший лейтенант Полубара? — не вітаючись, запитав я ще від дверей.
— Ну? Чим можу? — слова ледь перепихаються через губу, голос жирний, зневажливий.
— Зараз ми все вияснимо й уточнимо.
Я пройшов до столу, взяв стілець, сів навпроти Полубари, розстебнув шинелю. Хай цей гад побачить мої ордени. Та я забув, що на цих людей ніякі заслуги не діють. Булькаті очі дивилися на мене так само безвиразно, як і тоді, коли я стояв біля порогу застебнутий на всі ґудзики. Може, з цим типом і розмовляти треба було стоячи? Але ж мої ноги! Вони були, мов дерев’яні. Я постукав чобіт об чобіт, тоді поліз до кишені галіфе, і тільки цей мій порух примусив Полубару сіпнутися, і в булькатих очах промайнула тінь перестороги.
— Тут не курять! — поспішливо заявив він.
— А я не за портсигаром. Я за оцією штукою!
І я спокійно виклав перед Полубарою пістолет. В господаря кабінету повільно, майже непомітно повело праву руку до шухляди столу, але я був насторожі.
— Сидіти спокійно! — порадив я Полубарі.— Я кінчав кулеметне училище. Ще до війни. Тобто: військова освіта справжня. Забув представитись. Моє прізвище Сміян. Капітан Сміян. З Зашматкіаки. Відомо про такий населений пункт? Відомо. і мені все відомо. Підемо далі. Дивися сюди, слуга вітчизни. Сидячи в тилу, ти такої штуки, мабуть, не бачив. У вас у всіх що? Наган або «ТТ». Тому пояснюю. Це пістолет «вальтер». Абсолютно безвідмовний. В ста випадках зі ста, коли натискаєш на спуск, пістолет стріляє. Калібр звичайний, 6,35, однак куля легко пробиває такі, як оце тут, двері, про твій лоб казати годі.