Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
На мій подив, Полубара не розгубився, не злякався, не змінив пози. Так само, ледь перепихаючи слова через жирні губи, повідомив спокійно:
— Незаконне зберігання зброї. Від трьох років і до найвищої міри. Плюс погрози працівникові органів.
— Щодо органів — можу проінформувати. З травня сорок п’ятого по січень сорок шостого виконував особливе завдання на території Західної Німеччини. Під командою комісара держбезпеки Козуріна. Далі. Пістолет іменний. Ось тут відповідна гравіровка. Звичайно є також документ, підписаний генерал-лейтенантом Телєгіним, членом Військової Ради у маршала Жукова. Запитання будуть?
— Тут командують не генерали, — нахабно заявив булькатий, — тут командуємо ми.
Генерали все ж на нього подіяли, інакше він би промовчав і не костричився, як горобець у попелі. Не мало значення, що з Козуріним я прибрехав: дядько його ні сном, ні духом не відав про моє існування, та й прізвище в нього було якесь інше, бо доводився він Козуріну дядьком по матері. Але вже почав лякати, то долякуй до кінця.
— Як ти тут командуєш, мені відомо, — сказав я Полубарі.— Найкраще було б просто пристрелити тебе, як собаку. і руки моя не здригнулася б. Домовимося ось як. Зараз ти подзвониш до Зашматківки, в контору колгоспу «Передовик», викличеш голову колгоспу Левченка і накажеш йому…
— В «Передовику» немає телефона, — швидко всунувся між мої слова Полубара, — в Зашматківці телефон тільки в сільраді.
— Вивчив Зашматківку навильот? Знавець? Тоді так. Дзвони до сільради і диктуй телефонограму. Ну? Стрілятиму без попередження. З метою самозахисту. Бо ти ж рвав з шухляди пістолет і хотів мене застрелити. Генерал Козурін мені повірить, бо вірять тим, кого знають. А хто тебе знає? Якийсь миршавий майор у області? Ну? Телефон!
Полубара потягнувся до телефонного апарата, що висів у нього за спиною точно під портретом Сталіна. Скільки кривди заподіяно з цієї чорної механічної скриньки, прикриваючись іменем вождя! Ось тобі, Марку, і «осінить». Ну, та тепер під цим портретом зробиться бодай одне добре діло.
— Викликай Зашматківку, — наставляючи «вальтер» на Полубару, командував я. — Так. Тепер: телефонограма. Голові колгоспу «Передовик» Левченку. Наказую негайно видати довідку для одержання пашпорту колгоспниці Григорович Оксані Левківні. Про виконання доповісти. Районний уповноважений МДБ СРСР старший лейтенант Полубара. Все. і сидіти тихо. Не пробуй нічого мені заподіяти. Генерал Козурін тебе під землею знайде!
Коли ти переслідуєш людей, то рано чи пізно стануть переслідувати й тебе. Ми народилися й виросли під грюкіт барабанів, які закликали до класової боротьби, згодом ми й самі били в ті барабани, вважаючи, що боротьба тільки проти когось, а не проти нас, що безпощадно нищити треба ворогів і чужі елементи, а тоді озирнулися й в очах нам почорніло: боротьба йшла вже проти нас, ворогами й чужими елементами ставали ми. і де ж ставали? Не в далеких краях, а на рідній землі. Чи ж за цією Україною тужив у фронтових снах поет Малишко, і тужили всі ми? Землянки, цілорічна каторжна робота за «голі» трудодні, сваволя Левченків і полубар, люди упослідженіші за тварин — для кого ж тоді була революція, для кого перемога, страждання, піт, кров?
Думки прокльовувалися в мені кволо, несміливо, мов сходи ярини на холодному весняному полі.
Душа моя, хоч загрубіла й покрилася корою під вогнем війни, однаково ж була зелена і наївно-недоросла. Я знав тільки одне: втікати, втікати, втікати!..
Риба шукає, де глибше, а чоловік — де краще.
Ми втікали удвох з Оксаною. Я вже зліпив сяку-таку хижку для мами і малого Марка, за хату для тітки Марфи візьмемося вже наступного літа, двічі їздив я до Нижньодніпровська — здавав документи, а тоді складав вступні екзамени до інституту, — став за цей час студентом (ура! — майбутній учений агроном), знайшов куток для нас з Оксаною, куток досить убогий — кімната в підвалі, господиня і двоє маленьких діток, — зате дешево і близько до інституту. Знов під землю, як і тут, у селі, та зате ми вільні люди, повноправні громадяни з пашпортами — в мене на п’ять років, у Оксани— тільки на рік, ще куций, обкарнаний, але вже є!