Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
Я не витикався з землянки, аж поки Маркусь прийшов зі школи. Мама прибігла з роботи, щоб нагодувати мене обідом, але обідати я не став. Не ліз мені шматок у горло. Мама вже знов бігла в свою бригаду, похвалилася:
— Левченко аж підплигує — хоче з тобою познайомитися.
— Підожде!
— Та й я так думаю.
Я попросив Марка, щоб провів мене до землянки Григоровичів. Сам я її не знайду, а когось питати — як ти питатимеш? Малий зиркнув на мене по-дорослому серйозними очима.
— Може, не треба?
— Треба, Маркусю, треба!
Дорогою, стрибаючи довкола мене, мов горобчик, він розказував:
— Оксана гарна, а її мати тітка Марфа ще ж гарніша! А зосталася ж сама. Дядько Григорович і їхній Василь на фронті, а Оксану погнали в Германію. А поліцаї наші було нап’ються і в один голос: «Гайда, хлопці, до Григоровички!» і до неї з гвинтовками. А вона їх і не лякається, та на ті гвинтовки з рогачем: «Геть звідси, паскуди-перепаскуди!» З самим рогачем проти гвинтовок, а ті— хвости під себе та й навтьоки…
— Ти звідки таке знаєш?
— А в селі все знають! Ти думаєш, я й досі малий? Хочеш, розкажу, як я хамут украв?
— Хомут? Чий?
— Конячий же. Тільки ж не в нашої армії, а в німецької. В сорок третьому, як відступали, напхалося в село повно німецького війська. і танки були, і машини, і коней сила-силенна. А коні всі — як паровози.
— Ти хоч бачив того паровоза?
— На малюнках. А ті німецькі коні такі самі. А збруя на них — ти б бачив!
— Та вже бачив, Марку, за війну встиг набачитись.
— Отож знаєш. Ну, в нашій хаті якісь чини стали, а в сусідів, у Бадєїв — обозні. Коні, вози, збруя. Шлеї, посторомки, супоні, попони. А вже хамути! В жовтому ремінні, обковані мідними закльопками, в китицях, у верчиках — як на циганській свайбі. Я як побачив один той хамут, так і затявся: вкраду й сховаю, завдам непоправної шкоди німецько-фашистському окупанту! Ну, як стемніло, я туди. Німці картоплю на вгороді копають, теличку від когось з наших селян привели, ріжуть, обдирають, ґелґотять, як гуси. А я вліз у той хамут—і хаміль-хаміль!
— Він же тяжкий, мабуть?
— А ти ж думав! Я як заліз у нього, так наче в церковну браму абощо. Наче воно й не на коня, а на слона. Хотів бігти — де там! Тягнути — не тягнеться. А німців же довкола, як черви! Добре, що їм ота теличка та Бадєєва картопля в голові. Ну, доцурпелив я того хамута до глинища Охтиза Кривобокого, звалив там у яму, пригріб сміттям, і додому. Жду, як же вони поїдуть без хамута. А вони попрокидалися, телички нема, всю з’їли, картоплю Бадєєву теж поїли, радянська авіація почала бомбьожку, треба втікати, а хамута нема. Воно, мабуть, аби на них так не налягали наші, то вони б, може, й людей стали розстрілювати за той хамут, а тут не до того. Позапрягали в що було і бігом за Дніпро.
— Виходить, ти герой?
— А ти ж думав?
— і де той хомут?
— Наші як увійшли в село, так зразу й украли.
— Це ж звідки в тебе такі точні дані?
— А я вдарився в глинище — нема. Тоді дивлюся: пропивають мого хамута біля вогнища.
— Точно знаєш, що твого?
— Ще б мені не знати!
— Коли ти так його заховав, як же могли знайти?
— А міношукачами! Наші ж солдати міношукачами самого Гітлера знайшли! Він заліз під землю і спалився там, а наші солдати все одно його знайшли! Це ж тобі не хамут! Ну, я побіг, бо це вже й їхня землянка. А мама, як узнає, що я тебе сюди привів, то буде мені… Бачиш, у Григоровичів груша збереглася. Вважай, на все село. Те повирубували, те погоріло, а в них он яка груша. А грушки, як влежаться, такі ж смачні…
Марко ще розхвалював грушу і грушки, та я вже не слухав брата, я рвався туди, де живе Оксана, де вона мала ждати мене і де не…
Землянка, як, мабуть, усі тут. Три скіпці вниз — сходинки до дверей. Віконечко з осколками шибок, димарик з цинкового відра — з вибитим дном, а ціле відерце, з вірьовкою, щоб діставати воду з криниці—біля дверей на нижньому скіпці.
Я стукнув у дверці щиколотками пальців, раз і вдруге стукнув, мабуть, щоб надолужити свою недостатню ґречність там, у Європі. Збагнувши всю недоречність своєї поведінки, потихеньку натиснув плечем на те, що мало зватися дверима, і посунувся разом з ним і всунувся до тісного підземного простору і мовчки закляк там, бо мені навстріч підвелася, мов написана на іконі, висока жіноча постать, і в довгастих очах глибинно схлюпнулися темні води, в яких я втонув, а тоді виринув, щоб знову втонути і вже крізь непробивні товщі вод ледь почути зітхання, стогін, скаргу:
— Ох, Миколо, Миколочку!
В напівсутіні підземелля я й не збагнув, що це не Оксана, а її мати, тітка Марфа, а вона чи впізнала мене, чи здогадалася, хто перед нею, пішла до мене, притислася всім тілом, заплакала тяжко: